Поки деякі з них ходять на роботу, ті, хто шукає роботу, займаються дітьми. Раз на тиждень вони складають великий список покупок, разом прибирають приміщення. І як тільки вони будуть готові, вони покинуть Будинок для незалежних матерів та почнуть самостійне життя у Польщі.
Вечір і ранок проходять у метушні та клопотах. У будинку стає тихо лише вдень, коли діти у школах та дитячих садках. Це час для прибирання, прання, приготування їжі та розпачу. Насправді жителі двоповерхового посткомуністичного житлового будинку в Якубовізні під Груєцом завжди про щось турбуються. Вони переживають за своїх близьких, яким важко здобувати їжу в Україні або бояться, що після війни замість рідних стін вони знайдуть руїни.
Сьогодні у Будинку для незалежних матерів під Груєцом проживає 21 особа — жінки та діти, які втекли від війни в Україні. Деякі з них залишаються тут лише на короткий час. Вони розглядають Будинок як свій притулок, тимчасовий перепочинок перед подальшою подорожжю. Не всім їх подобається сільська місцевість. «Мені тут подобається, але деякі жінки не звикли до мирного сільського життя. Вдома я теж звикла ходити за покупками в Zara або Victoria’s Secret, але зараз не час капризувати», — каже Аліна, 30-річна вихователька дитячого садка з України, англійською мовою.
ТРИ ДНІ БЕЗ ЇЖІ
Будинок нагадує їй про дім її сім’ї. Проте її батьки, бабуся та дідусь не збираються залишати Україну. Їхнє місто під Запоріжжям оточене росіянами, які перешкоджають постачанню продовольства та медикаментів. Аліна показує мені знайомі куточки міста через сервіс обміну повідомленнями Telegram: «Дивись, ось сюди скинули бомби, тут усі вікна розбиті, сюди ми всі ходили за покупками, все це зруйновано, — вона прокручує нові і нові фотографії та відео. — Нещодавно мої бабуся та дідусь сказали, що їли яблука із фруктового саду, бо це було все, що лишилося. Мені вдалося відправити велику посилку батькам, а вони, своєю чергою, якимось чином переправили їжу моїм бабусі та дідусеві», — додає вона.
Аліна, мабуть, і сама залишилася б у Запоріжжі, якби не її дочка, яку вона виховує як одинока мати. Усього за півроку до початку війни вона розлучилася з батьком шестирічної Поліни та була змушена будувати нове життя у Запоріжжі. Коли почалася війна, вона хотіла захистити Поліну від жахів війни. Коли вони вдвох ховалися в бомбосховищі, їй було важко пояснити дівчинці, що насправді відбувається.
Вони приїхали до Польщі на початку березня із однією сумкою. Аліна три дні нічого не їла. Коли хтось давав їй трохи їжі, вона просто передавала її доньці. З вокзалу у Варшаві вони вирушили до Центру гуманітарної допомоги ПТАК. «Там нам вдалося пробути лише три дні», – розповідає Аліна. Вона згадує, що деякі її співвітчизники крали в інших гроші чи телефони, а волонтери не знали, як упоратися з цією проблемою.
Одна її подруга повідомила їй, що за годину їзди від Варшави є дім для незалежних мам.
Вона не змогла дочекатися ранку, тому написала повідомлення о першій годині ночі. «Коли я побачила Агату наступного дня, я одразу відчула, що вона добра жінка», — каже Аліна широко посміхаючись, дивлячись прямо на Агату Дзіопу, координаторку Будинку.
БОРЩ ТА МАСЛЯНЕ ПЕЧИВО
Вони ніколи не зустрілися б, якби не волонтерська служба Західного вокзалу. Агата роздавала бутерброди, суп та воду. Нарешті, вона вирішила взяти неоплачувану відпустку, щоб поєднати свої материнські обов’язки та допомогу біженцям. До неї приєдналася її подруга Івона, і вони спільно вирішили створити будинок для найвразливішої соціальної групи — матерів і дітей, які втекли від війни, які не мали ні грошей, ні перспектив, ні друзів, ні великих шансів розпочати самостійне життя в Польщі. Наступного місяця Агата та Івона розпочали співпрацю з Фундацією «Відкритий Діалог», щоб забезпечити безперервне фінансування проекту, який Агата координує від імені Фундації. Наразі існують два Будинки для незалежних мам: будинок у Якубовізні та квартира площею 100 кв.м. на Алєї Уяздовскі у Варшаві. «Тепер я знаю, що те, чим я займаюся, має сенс», — говорить Агата.
Будинок у Якубовізні, зовні покритий фактурною штукатуркою, має досить старомодний інтер’єр. Його попередніми мешканцями були робітники. Проте, як тільки місцеві жителі дізналися про нових мешканців, вони пожертвували меблі та одяг. Агата платила за їжу до того, як Фундація взяла на себе турботу про цей проект. Одна людина самостійно привезла пожертвування на машині з Великобританії.
Тепер у Будинку пахне чистотою, а навколо кухні витають змішані аромати борщу та олійного печива. Перші українські мами та їхні діти в’їхали до Будинку на початку березня. Зараз на першому поверсі, поряд із гаражем, ведуться оздоблювальні роботи. Як тільки ці роботи будуть завершені, у будівлі можна буде розмістити ще більше мам.
ПОЛІНА ХОЧЕ ПОВЕРНУТИСЬ В УКРАЇНУ
Аліна показує мені Будинок. Дві маленькі школярки зараз роблять уроки у кімнаті з двоярусним ліжком. Їхня мама складає білизну, а бабуся порається на кухні. Усі вони приїхали сюди із Донецької області. На балконі мати, яка втекла з Харкова незадовго до війни, щойно розвісила білизну. Чотирирічний Богдан грається на гойдалці на дитячому майданчику перед будинком. Його супроводжує мати, яка несе на руках шестимісячну Соню. Вікторія відпочиває у маленькому фруктовому саду, бо її двомісячна донька щойно заснула. Вона назвала її Ксенією, що у перекладі з грецької означає «гостина». Вікторія обрала таке ім’я на знак вдячності за доброту, яку отримала від поляків. Її пологи розпочалися одразу після того, як вона зійшла з поїзда у Варшаві. Вона народила здорову дівчинку в лікарні Праски і знайшла свій надійний притулок у Якубовізні. «Ми збираємося посадити тут свій город», — розповідає Аліна. — Тож коли настане літо, він виглядатиме чудово. Агата пропонувала нам пофарбувати стіни та поміняти меблі, але ми відмовилися від її пропозиції. Тоді це місце перестане бути схожим на сімейний будинок», — каже Аліна, широко посміхаючись.
Мешканці самі стежать за чистотою та порядком у Будинку. Поки деякі з них ходять на роботу, ті, хто ще шукає, займаються дітьми. Раз на тиждень вони складають великий список покупок. «У списку завжди є курка, крупи та сир», — згадує Агата.
Дітей відвозять до шкіл та дитячих садків, вони вчать польську мову. «У нас також є кілька семінарів із психологами для дітей та їхніх матерів окремо», — пояснює Аліна. Така допомога необхідна не лише через специфіку місця, а й у зв’язку з досвідом війни, що травмує. «Коли я розмовляю з батьками [в Україні], Поліна одразу починає плакати. Вона сумує за бабусею та дідусем, за своєю кімнатою та іграшками. Вона не розуміє, що зараз це неможливо. Така сама ситуація відбувається, коли вона розмовляє з татом», — каже Аліна. Вона видалила всі фотографії з України на своєму телефоні, бо вони нагадували Поліні про рідний дім.
МИ НЕ ВПОРАЄМОСЯ БЕЗ ПІДТРИМКИ
У двох Будинках проживають 30 осіб: 11 мам, 3 бабусі та 16 дітей. «Ідея наших Будинків для матерів полягає у тому, щоб допомогти українським біженкам стати незалежними. Ми допомагаємо їм знайти роботу, щоб вони могли досягти фінансової стабільності та розпочати самостійне життя в Польщі, коли вони будуть готові до цього», — пояснює Агата Дзіопа.
Одна з українок їздила на роботу до Варшави, щоб працювати у готелі, але це виявилося надто далеко. Вона намагається знайти нову роботу десь поблизу. Аліна нині ніде не працює. Спочатку їй потрібно підтягнути польську мову, а потім, можливо, вона знайде роботу, яка б відповідала її кваліфікації.
Марині, сусідці Аліни та Поліни по кімнаті, вже вдалося знайти роботу. «Мені потрібен місяць, щоб залагодити всі формальності, але вже наступного тижня я приступлю до роботи, яка відповідає моїм уподобанням та навичкам. Я працюватиму в супермаркеті», — каже Марина, посміхаючись. Її чоловік залишився в Україні, але вона впевнена, що про її доньку подбають інші мешканці Будинку.
Хоча Агата повторює, що всім жінкам дозволено залишатися в Будинку стільки, скільки їм потрібно, вона все ж таки боїться, що без підтримки це може виявитися неможливим. «Ми продовжуємо стукати в різні двері, але все ж таки більшу частину тягаря нам доводиться нести самим. Здебільшого ми покладаємося на наші кампанії зі збору коштів через сайт zrzutka.pl та доброту людей, принаймні коли йдеться про надання роботи цим жінкам», — пояснює Агата. Витрати суттєві, оскільки на утримання 21 особи у нашому будинку необхідно витратити близько 25 тисяч злотих, що становить приблизно 1200 злотих на кожного мешканця.
«Все це витрати на оренду, комунальні послуги, харчування, мовні курси та психологічну підтримку. Кожен злотий наближає нас до нашої мети і може змінити життя жінок-біженок, даючи їм необхідний час для того, щоб здобути незалежність», — каже Агата.
Джерело: wyborcza.pl
