Гарячі теми:

Спостережна місія – права людини в Україні: Вибрані випадки переслідування громадських активістів після 2014 року

1. Вступ

Цей звіт обмежується лише вибраними випадками переслідувань громадських активістів на території України, без урахування ситуації на окупованих Російською Федерацією частинах Донецької та Луганської областей та Криму.

Цей звіт серед іншого включає прямі спостереження, зроблені під час правозахисної моніторингової місії в Україну в період 16-19.03.2019. Місія відбулась на запрошення представників громадянського суспільства України. У рамках візиту було відвідано Одесу та Київ, де проведено ряд зустрічей із громадськими активістами, правозахисниками, експертами, родичами українських політв’язнів в Росії, політичними біженцями, представниками української влади та акредитованими у країні дипломатами. Окрім зустрічей, учасники місії провели моніторинг мирного протесту в Одесі 16.03.2019 та взяли участь у круглому столі у Верховній Раді України 18.03.2019.

Місія стала спільним заходом трьох неурядових правозахисних організацій: Фундації «Відкритий Діалог» (Польща/Бельгія/Україна), Італійської федерації з прав людини (Італія) та Центру громадянських свобод (Україна). Організацію місії профі нансувала Італійська федерація з прав людини.

У місії взяли участь:

  • Корнелія Врублевська — депутат Сейму Республіки Польща VIII скликання, член польсько-української парламентської групи;
  • Антоніо Станго — президент Італійської федерації з прав людини;
  • Елеонора Монжеллі — віце-президент Італійської федерації з прав людини;
  • Бартош Крамек — Голова Ради Фундації «Відкритий Діалог»;
  • Людмила Волошина — член моніторингової місії Італійської федерації з прав людини;
  • Наталія Панченко — правозахисниця, співпрацювала з Фундацією «Відкритий Діалог» та Італійською федерацією з прав людини, координаторка місії.

Візит в Україну був присвячений передусім питанню нападів та інших форм переслідувань громадських активістів, які борються з корупцією на локальному рівні, з боку місцевих олігархічних структур при одночасній пасивності правоохоронних органів, котрі, за оцінкою українських правозахисників, не були достатнім чином реформовані після революції на Майдані у 2013-2014 рр. Ця проблема набула особливого розголосу після нападу на активістку з Херсону Катерину Гандзюк, яка внаслідок облиття кислотою померла в листопаді 2018 року.

03.10.2018 на тлі посилення нападів на активістів міжнародні правозахисні організації Amnesty International, Human Rights Watch, Freedom House і Frontline Defenders виступили зі спільним зверненням до української влади:

«Протягом останніх дев’яти місяців 2018 року ми нарахували понад 50 нападів. Не встановлено жодної особи замовників. Українська влада повинна публічно засудити усі погрози на адресу правозахисників. Посадові особи повинні негайно вжити рішучих заходів для забезпечення безпечних умов для діяльності активістів та реалізації їхніх прав на свободу слова та зібрань, а також на діяльність без загрози нападів», — йдеться в документі.

Ці напади, а також переслідування Україною політичних біженців з пострадянських країн та гучна справа українського журналіста Максима Демидова у Польщі, стали причиною проведення спостережної місії трьома вищевказаними організаціями. Для Фундації «Відкритий Діалог» ця сфера діяльності також актуальна з огляду на інтерес до проблеми переслідувань і перешкоджань роботі реформаторів з боку української прокуратури, чому були присвячені звіти Фундації в 2015 та 2017 [1], [2] рр.

Документ, підготовлений Фундацією «Відкритий Діалог» спільно з Італійською федерацією з прав людини та Центром громадянських свобод, включає думки громадських активістів, правозахисників та експертів, із якими учасники місії провели зустрічі. Повний перелік співрозмовників знаходиться в кінці документу. У дослідженні міститься повний звіт про місію, в якому наведено інформацію про становище активістів з перерахованих міст і загальну ситуацію із правами людини в Україні.

Варто зауважити, що місія відбувалася у розпал президентської виборчої кампанії, у якій переміг Володимир Зеленський, кандидат, який до цього не був у політиці, з результатом 73,22%.

Дослідження доповнене інформацією, наданою активістами після завершення місії. Крім того, у звіті були використані статті та дослідження про ситуацію в Одесі, Кривому Розі, Херсоні, реформи в Україні та напади на активістів з місцевих, всеукраїнських, польських та закордонних джерел. Свідчення співрозмовників взаємно підтверджені.

Цей звіт є продовженням і розширенням попереднього звіту про напади на активістів у Кривому Розі, опублікованого 30.05.2019, який був першим звітом з місії Фундації «Відкритий Діалог», Італійської федерації з прав людини та Центру громадянських свобод у березні 2019 року. Варто зазначити, що частина звіту, яка стосується ситуації в Кривому Розі, була взята з попереднього звіту, актуалізована і доповнена в цьому.

Цей звіт обмежується лише вибраними випадками переслідувань громадських активістів на території України, без урахування ситуації на окупованих Російською Федерацією частинах Донецької та Луганської областей та Криму.

2. Загальна ситуація з правами людини в Україні після 2014 року

2.1. Основні виклики для громадянського суспільства

Після окупації Криму Росією в 2014 році та початку війни на сході України, основна увага українських та міжнародних правозахисників зосередилась на проблемах, які виникли внаслідок міжнародного збройного конфлікту, та регіонах, непідконтрольних українській владі. В країні з’явилися сотні тисяч внутрішніх переселенців, родини політв’язнів та полонених, ув’язнених в РФ та на окупованих Росією територіях, цивільне населення, яке проживає у прифронтовій зоні, жертви воєнних злочинів, ветерани та діти загиблих воїнів. Згідно з положеннями міжнародного права, за дотримання прав людей на окупованих територіях відповідає окупаційна держава, тобто Російська Федерація. Зі свого боку Україна має обов’язок забезпечувати безпеку своїх громадян на підконтрольних їй територіях.

Серйозною загрозою для громадянського суспільства України, на якій наголошують його представники, протягом 2014-2019 років була схильність політиків правлячого кола використовувати війну як виправдання непропорційного обмеження прав людини на підконтрольних територіях. Одним із таких прикладів стала пропозиція закріпити на законодавчому рівні поняття «іноземних агентів» щодо громадських об’єднань і ЗМІ, які «прямо чи опосередковано діють в інтересах держави агресора» . Такі нововведення небезпечні тим, що можуть бути застосовані проти нелояльних до влади представників громадянського суспільства.

В останні роки на першому плані постала проблема переслідування громадських активістів та уникнення покарання винуватцями таких переслідувань. У 2017-2019 роках регіонами України прокотилася хвиля нападів на активістів, які борються з корумпованими чиновниками та правоохоронцями, незаконними забудовами, рейдерськими захопленнями та іншими проблемами регіонального рівня. За 2019 рік Коаліція на захист громадянського суспільства зафіксувала 83 випадки переслідування активістів в Україні. За даними Центру громадянських свобод у 2019 році було зареєстровано 90 випадків переслідувань громадянського
суспільства.

Крім того, зафіксовано, що причетними до нападів є також різноманітні парамілітарні організації, частина з яких утворилася після Євромайдану. Контроль над деякими з них громадські активісти приписують політикам, передусім міністру внутрішніх справ Арсену Авакову.

Варто зауважити, що у низці випадків виконавцями нападів були колишні військові, які повернулися із зони проведення бойових дій на сході України. Проте переважна більшість фізичних нападів на активістів в Україні скоюється спеціально найманими людьми із груп, які можуть вчиняти різного роду злочини на замовлення зацікавлених сторін.

Директор Freedom House Україна Метью Шааф пояснює, що збільшення кількості нападів вписується в загальний післямайданний тренд. Це пояснюється збільшенням кількості активних людей, які борються з корупцією на локальному рівні, та поступовим відновленням позицій політичних та бізнесових еліт, які після революції на Майдані частково втратили свої колишні впливи. Українські та іноземні правозахисники критикують правоохоронні органи за бездіяльність у розслідуванні нападів. Лише в поодиноких випадках нападників знаходять та притягають до відповідальності. Водночас замовники нападів майже завжди залишаються непокараними.

Залежність правоохоронців від корумпованих еліт, а також брак відповідних компетенцій у співробітників поліції є ключовими перепонами в розслідуванні нападів на активістів. Правоохоронці часто не зацікавлені у пошуку замовників нападів, адже найчастіше це власне і є люди з керівництва поліції чи прокуратури, або наближені до них чиновники. Самі ж представники еліт не бояться переслідувати «незручних» активістів, бо впевнені у своїй безкарності.

Українська влада вдається до різних форм тиску на громадянське суспільство. Приміром, в 2018 році в Україні було запроваджено контроверсійний закон про обов’язкове електронне декларування статків громадських активістів, який засудили українські правозахисники та Державний департамент США. Закон скерований насамперед на антикорупційних активістів, які свого часу боролися за впровадження декларування статків чиновників, а отже це виглядає як форма помсти з боку народних депутатів. 06.06.2019 Конституційний суд України визнав цей закон таким, що суперечить Конституції.

Натомість законопроект міжпартійної парламентської групи «Єврооптимісти», який передбачав захист антикорупційних активістів від переслідувань (включно з наданням особистої охорони), а також фінансову допомогу (законопроект No4038 «Про захист викривачів і розкриття інформації про шкоду або загрозу суспільним інтересам») навіть не був розглянутий Верховною Радою.

Після президентських та дострокових парламентських виборів у 2019 році в Україні відбулося перезавантаження влади. Це давало надію на припинення переслідування активістів та початок ефективного розслідування нападів. Проте є побоювання, що попри обіцянки, команда нового президента Володимира Зеленського продовжуватиме політику старої влади щодо нерозслідування нападів на активістів. На це вказує факт, що оновлена на більш ніж 80% Верховна Рада продовжила повноваження Арсена Авакова на посаді міністра внутрішніх справ. Аваков є фігурантом низки корупційних розслідувань і вважається одним із найвпливовіших політиків в сучасній Україні. Активісти, з якими зустрічалась місія, розповіли про «темні бізнес-інтереси» міністра Авакова та його нерухомість в Італії, походження якої, на їхню думку, має корупційні ознаки. Саме за часів роботи міністра Авакова сталися випадки переслідувань активістів, описані в наступних розділах звіту.

2.2. Реформи правоохоронних органів, судів та антикорупційні заходи

Після перемоги Євромайдану в 2014 році та приходу до влади в Україні проєвропейської команди на чолі з президентом Петром Порошенком, в країні було анонсовано ряд реформ. Одним з ключових напрямків було названо реформу правоохоронної системи, яка повністю дискредитувала себе після вбивств учасників Євромайдану та підтримки міліцією і Службою безпеки України проросійських незаконних формувань на півдні та сході України. У 2015 році по всій Україні, окрім тимчасово окупованих територій, було створено нову Національну поліцію, яка перейняла повноваження міліції.

Протягом перших місяців, завдяки розпочатій реформі патрульної служби, нова поліція користувалась безпрецедентним рівнем довіри серед населення України. Проте дуже швидко виявилось, що ця реформа була не ефективною та скоріш фасадною. Як стверджують правозахисники, регіональні осередки нової поліції залишилися під впливом корумпованих місцевих еліт, а отже не стали неупередженими під час виконання своїх обов’язків. Анонсована люстрація, яка мала унеможливити проходження до нової поліції старих скомпрометованих кадрів, також не дала результату, адже відбулася лише на папері. Водночас нові співробітники поліції відзначилися браком компетенції і неготовністю захищати безпеку громадян.

За словами виконавчої директорки Центру протидії корупції Дар’ї Каленюк, нова патрульна поліція складає лише 5% всієї поліції, тому не варто очікувати від, по суті, не реформованих, залежних від політиків, правоохоронних органів розслідування нападів на активістів, які викривають корупційні злочини цих політиків.

Прийнятий у 2015 році закон про Національну поліцію (НПУ) не відповідає одній з основних вимог громадянського суспільства, адже не гарантує деполітизації системи. Попри певні гарантії незалежності голови НПУ, політична фігура — міністр внутрішніх справ — залишає за собою функцію найважливіших кадрових поліцейських призначень в країні.

Генеральна прокуратура України (ГПУ) також виявилась неефективною у розслідуванні злочинів проти громадських активістів. Найкращий доказ цьому — непокарання чиновників часів Януковича, причетних до силового придушення мирних протестів, переслідувань та вбивств учасників акцій. Високопоставлені чиновники систематично уникали відповідальності за вчинені злочини. Перемогою громадянського суспільства стали гучні звільнення неефективних генпрокурорів та припинення фінансової допомоги США на реформування прокуратури, яке до 2019 року по суті не відбувалось.

Після набуття повноважень президентом Зеленським на посаду Генерального прокурора був призначений Руслан Рябошапка, колишній очільник Національного агентства з питань запобігання корупції, яке займається боротьбою з корупцією в найвищих щаблях влади. Новий генпрокурор розпочав реформу прокуратури, яка полягала в переатестації працівників прокуратури та зменшенні штату працівників відомства. З 2020 року ГПУ було перейменовано на Офіс генерального прокурора. 05.03.2020 Верховна Рада звільнила Руслана Рябошапку з посади генерального прокурора через нібито «низьку ефективність виконання своїх обов’язків». Водночас активісти, на яких були скоєні напади, та батько вбитої активістки Катерини Гандзюк позитивно оцінюють роботу Рябошапки. 17.03.2020 Верховна Рада призначила нового генерального прокурора, колишню голову Державного бюро розслідувань Ірину Венедіктову, яку критикують за контроверсійну кадрову політику на попередній посаді.

Інша проблемна точка сучасної України — судова система. Так само, як правоохоронні органи, українські суди були повністю дискредитовані в часи авторитарного президентства Віктора Януковича. Основною перепоною для правосуддя в Україні є кругова порука та корупція, яка існує на кожному рівні: починаючи від районних судів, закінчуючи Верховним судом. Голова правління Фундації DEJURE Михайло Жернаков відзначає, що структура судової системи України побудована так, що судді є залежними від політичних та бізнесових кіл. Згідно з Конституцією України, судова система є однією з трьох гілок влади. Проте де-факто українські суди підпорядковуються виконавчій владі, діє так звана система «ручних судів».

Судова гілка влади має дуже низький рейтинг довіри серед українського суспільства. Згідно з дослідженнями Центру Разумкова 75% українців не довіряють судам. Причиною недовіри 94% опитаних назвали корупцію і залежність суддів від олігархів. Після Євромайдану не було проведено комплексного очищення суддівської системи. Голови судів, які виконували злочинні накази Януковича, продовжують працювати в українських судах.

Серед позитивних змін Жернаков відзначає впровадження системи е-декларацій для суддів, створення двох судових рад — Вищої кваліфікаційної комісії суддів і Вищої ради правосуддя, а також Вищого антикорупційного суду, який має розглядати корупційні справи найвищого профілю.

Однією з основних загроз для демократії в Україні є корупція. Після 6 років проєвропейських змін Україна залишається однією з найбільш корумпованих країн Європи. Антикорупційні заходи, на проведення яких український уряд отримує фінансову допомогу від західних донорів, не призводять до кардинальних змін. Експерти критикують діяльність Департаменту «К» Служби безпеки України (СБУ), який відповідає за боротьбу з корупцією та організованою злочинністю, але насправді займається «війною з бізнесом». За словами Дар’ї Каленюк, в СБУ працює 30 тис. осіб, з них 10 тис. відповідають за боротьбу з корупцією. У 2017 році журналісти опублікували матеріал про незаконне збагачення тогочасного керівника департаменту «К» СБУ Павла Демчини. У 2018 році НАБУ повідомило йому про підозру у незаконному збагаченні. У 2019 році скомпрометований керівник Департаменту «К» був звільнений з посади.

Протягом 2015-2019 років за підтримки закордонних донорів було створено кілька нових антикорупційних органів: Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Національне антикорупційне бюро (НАБУ), Спеціалізовану анти-корупційну прокуратуру (САП), Вищий антикорупційний суд (ВАКС) та Державне бюро розслідувань (ДБР). Створення антикорупційних органів було позитивно сприйнято як суспільством, так і закордонними партнерами України. Водночас новостворені антикорупційні органи часто звинувачують у неефективності, перевантаженості та, в деяких випадках, лояльності до представників діючої влади.

Суттєвим позитивним зрушенням в антикорупційній політиці є запровадження обов’язкового електронного декларування статків чиновників та введення електронної системи публічних закупівель. Перше спричинило відкриття кримінальних справ проти чиновників-корупціонерів, друге дало можливість економити кошти на публічних закупівлях.

2.3. Свобода ЗМІ та медіаринок

Після завершення протестів на Майдані та активної фази бойових дій на Донбасі, в Україні щороку фіксуються сотні фактів порушень прав журналістів. Найчастішими є випадки перешкоджання законній журналістській діяльності, погрози, побиття, ненадання доступу до інформації, кібератаки. В умовах війни з Росією український медіа-простір зіштовхнувся з проблемою необхідності забезпечення державою інформаційної безпеки. Українське законодавство у сфері медіа та інформаційних правовідносин не відповідає потребам часу та потребує оновлення для належного захисту персональних даних, реалізації прав людини у цифровому вимірі та протидії реальним загрозам у сфері інформаційної безпеки з боку Росії. У період конфлікту це завдання стає особливо важливим, адже інформаційний фронт є одним із головних компонентів гібридної війни.

Найбільше занепокоєння журналістів викликають законодавчі ініціативи, спрямовані на захист від інформаційної агресії та боротьбу з російською дезінформацією, які можуть бути вжиті для запровадження в країні цензури. З іншого боку, за словами виконавчого директора ГО «Платформа прав людини» Олександра Бурмагіна, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення не справляється з протидією антиукраїнській пропаганді, яка транслюється на проросійських телеканалах (iдеться про проросійські телеканали 112, News One, ZIK, НАШ, які афілійовані з кумом президента Росії Володимира Путіна Віктором Медведчуком – ред.). Через недосконалість законодавства, телеканали, матеріали яких мають ознаки розпалювання міжнаціональної ворожнечі, не несуть за це відповідальності.

Український медіаринок є майже повністю олігархізованим. Понад 76% інформаційного простору сконцентровано в руках 4 олігархів, кожен з яких має свій медіа-холдинг, телеканал, радіостанцію чи друковане видання. З одного боку це створює плюралізм думок і унеможливлює одностороннє висвітлення подій, а отже — державну пропаганду. З іншого, споживачі інформації, які не володіють навичками відрізняти пропаганду від правди, змушені жити в спотвореній картині реальності і сприймати новини під тим кутом, під яким їх подають олігархи-власники ЗМІ.

Через залежність від олігархів, більшість українських ЗМІ не дотримуються журналістських стандартів. Журналісти мають табу на критику своїх власників і досить часто стають інструментом в інформаційних війнах між олігархами. Медійники часто порушують професійну етику, баланс думок, вдаються до маніпуляцій, чи навіть ретрансляції російської пропаганди. З 2015 року в Україні діє закон про забезпечення прозорості власності ЗМІ, який зобов’язує засоби масової інформації розкривати структуру своєї власності. Проте він не розповсюджується на інтернет-ЗМІ, популярність яких в Україні щороку зростає.

Істотним плюсом є існування та популярність в Україні розслідувальної журналістики, а саме програм, які викривають корупційні схеми та факти зловживання чиновниками службовим становищем. Керівник відділу моніторингу свободи слова Інституту масової інформації Катерина Дячук вважає найбільш професійним і об’єктивним ЗМІ в Україні «Громадське», яке транслюється лише в Інтернеті. Найбільшу ж аудиторію мають телеканали, які належать олігархам: «Україна», «1+1», «СТБ», «Інтер», «ICTV», «Новий канал».

Протягом 2019 року в Україні було зафіксовано 243 випадки порушень свободи слова, що перевищує аналогічні показники за 2018 рік. Країна займає 102 місце у світі в рейтингу свободи ЗМІ. Так само, як і у випадку з громадськими активістами, злочини проти журналістів не розслідуються. На жаль, погрози та судові позови проти журналістів-розслідувачів зафіксовані також і при новій владі.

Найгучнішим за останні роки було вбивство журналіста Павла Шеремета в центрі Києва в липні 2016 року. Тодішній президент Петро Порошенко назвав «справою честі» всіх правоохоронних органів розкриття цього злочину. Проте, за часів президентства Порошенка розслідування справи Шеремета не дало жодних результатів. Лише в грудні 2019 року були затримані підозрювані у вбивстві журналіста — волонтери та ветерани війни на Донбасі Андрій Антоненко, Яна Дугарь та Юлія Кузьменко. На брифінгу за участі президента, міністра внутрішніх справ та генерального прокурора вони були фактично оголошені винними у злочині, що є порушенням презумпції невинуватості. Матеріали справи, а також перші судові засідання показали, що обвинувачення не має реальних доказів причетності затриманих до вбивства Павла Шеремета.

2.4. Ультраправі середовища та переслідування на ґрунті ненависті

Від початку війни в Україні спостерігається активізація праворадикальних угруповань. Найвідомішими серед них є Правий сектор, Національний корпус та С14.Окрім антиросійськості, яка є природною рисою всіх течій українського націоналізму, в ідеології цих організацій прослідковується ультраконсерватизм, ксенофобія та гомофобія. Основна мішень ультраправих груп — нацменшини, представники ЛГБТІ та українські ліві. За словами експерта Конгресу національних громад України В’ячеслава Ліхачова, праворадикальна пропаганда асоціює лівоцентричні погляди з проросійськими, водночас правосуддя над праворадикалами підміняється поняттям «репресій проти патріотів».

Всупереч стереотипам, підтримка праворадикальних ідеологій не зосереджена лише в західній частині України. Водночас варто зазначити, що ультраправе середовище взагалі не надто популярне в Україні. Присутність таких організацій в ЗМІ та громадському просторі є набагато вищою за їхні реальні політичні рейтинги. Жодна з українських праворадикальних партій не має підтримки, яка б перевищувала виборчий поріг. На президентських виборах 2019 року від усього «правого крила» висувався кандидат Руслан Кошулинський з партії Свобода, який здобув лише 1,62% голосів виборців. У Верховній Раді ІХ скликання крайні праві не представлені жодною партією.

Щоб мати шанс брати участь в державному житті України, ультраправі партії змушені позбуватися своїх найбільш радикальних постулатів, інакше вони не матимуть шансів подолати виборчий поріг. Наприклад, партія Свобода, яка досягла найбільшого політичного успіху серед правих, була в парламенті звичайною фракцією, яка своїми діями не вирізнялася серед інших. Ідеологія ультраправої організації «Правий сектор», яка вважається однією з найрадикальніших в Україні, не має ознак етнічного націоналізму і шовінізму, адже навіть там представлені етнічні росіяни.

За неможливості діяти в інституційному полі, представники ультраправих середовищ презентують себе на вулицях. До їхніх вуличних протестів часто залучаються ветерани війни на сході України, що створює додаткову небезпеку таких акцій. Одним з прикладів є теракт під час протесту праворадикальних сил під Верховною Радою 31.08.2015. Тоді внаслідок вибуху бойової гранати загинули 4 нацгравдійців, близько 150 були поранені. За версією слідства бойову гранату в правоохоронців кинув колишній боєць батальйону “Січ”, афілійований з ультраправою партією Свобода. Найбільш активними праворадикали стають у передвиборчий період, коли увага суспільства прикута до політики і є більша можливість потрапити в поле зору ЗМІ.

Досить часто місцеві бізнесові або політичні еліти наймають ультраправі угруповання для фізичного насильства над активістами, які створюють перепони їхнім корупційним інтересам. Представники ультраправих також захищають незаконні забудови, беруть участь у зривах концертів російських зірок естради, художніх виставок лівого напряму, рейдерстві, акціях проти наркотиків та ігрових автоматів. Кожна їхня агресивна дія супроводжується високим медіа-висвітленням.

Навесні та влітку 2018 року в Україні зросла кількість нападів на ромів та погроми ромських таборів. Найвідомішими були випадки у Києві, Львові та Тернополі. Відповідальність за погроми взяли на себе молодіжні праворадикальні та неонацистські рухи: С14, Національні дружини та інші. У червні 2018 року у Львові під час одного з нападів на ромський табір було вбито 23-річного рома Давида Поппа. Нападниками виявилися учасники праворадикального угруповання «Твереза і зла молодь». За два роки після трагедії винуватці не були покарані.

Щороку праворадикали вчиняють сутички під час проведення ЛГБТІ-маршів у різних містах України. У деяких випадках місцева влада сприяє праворадикалам, перешкоджаючи активістам у проведенні прайдів. Попри те, що поліція охороняє марші, представники ЛГБТІ-спільноти піддаються переслідуванням і атакам до та після проведення прайдів (т.зв. «сафарі»). При цьому винних у нападах на представників ЛГБТ майже ніколи не знаходять.

В Україні залишаються поширеними напади на феміністичні заходи. 09.02.2019 у Києві члени праворадикальної групи «Невідомий патріот» намагалися зірвати захід «Феміністична кава», який проходив у Creative Women Space за участю Урядової уповноваженої з питань гендерної політики Катерини Левченко. Ультраправі намагалися вручити їй антипремію «за систематичну індоктринацію українського суспільства гендерною ідеологією». 08.11.2019 в Рівному через погрози, отримані від ультраправих, організаторам довелося скасовувати лекцію-презентацію збірки «Урбанізм і фемінізм». 27.11.2019 у Львові представники ультраправої групи «Традиція і порядок» намагались зірвати феміністичний марш «Поверни собі ніч», який мав на меті привернути увагу до проблеми небезпеки у місті для дівчат та жінок в темний час доби.

Бездіяльність правоохоронних органів у розслідуванні переслідувань на ґрунті ненависті вказує на те, що Україна не здатна забезпечити безпеку національним, етнічним, сексуальним та гендерним меншинам. Оскільки нападники залишаються безкарними, а влада рішуче не засуджує їхні насильницькі дії, це сприяє продовженню нападів.

2.5. Становище політичних біженців

Протягом останніх років Україна позиціонує себе як держава, відкрита для біженців з пострадянських країн. Сотні шукачів притулку щороку прибувають до України, щоб врятуватися від політичного переслідування у себе на батьківщині. Нова влада декларує бажання надавати біженство «представникам усіх народів, які страждають від авторитарних та корумпованих режимів». На жаль, попри офіційні заяви на рівні президента, Україна залишається неприязною країною для шукачів притулку.

Найбільше нарікань у шукачів притулку в Україні на орган, який розглядає заяви про біженство — Державну міграційну службу (ДМС). Чиновники ДМС систематично затягують розгляд заяв про визнання людини біженцем і безпідставно відмовляють заявникам, навіть попри рішення судів на користь шукачів притулку. Існують численні випадки, коли ДМС стає на бік країни-переслідувача і, попри очевидні докази, виносить негативні рішення. Особливе занепокоєння викликають відмови ДМС громадянам Російської Федерації, колишнім бійцям АТО, які переслідуються у своїй країні саме за підтримку територіальної цілісності України (справи Петра Любченкова, Сергія Анісіфорова, Олексія Вєтрова, Сергія Сахарчука та інших). Варто наголосити, що президент Зеленський офіційно обіцяв полегшити процес набуття громадянства України росіянам, яких влада РФ переслідує за політичними мотивами.

Із офіційних заяв ДМС стає очевидно, що цей орган неадекватно оцінює інформацію про шукачів притулку та ситуацію з правами людини в країні походження. Внутрішні процедури ДМС є архаїчними та не відповідають сучасним викликам. Існують також серйозні правові колізії, через які шукачам притулку не видають статус біженця навіть попри відповідне рішення суду.

Частими є випадки, коли авторитарні режими вдаються до зловживання механізмами Інтерполу, екстрадицій і міждержавною правовою допомогою, щоб повернути на батьківщину своїх політичних опонентів. Водночас українська ДМС не розглядає можливості зловживання організацією з боку авторитарних режимів, що вказує на некомпетентність чиновників цього органу.

Окрім бюрократичних проблем з легалізацією доволі часто біженці в Україні стають жертвами стеження, залякування і навіть викрадання з боку спецслужб. У липні 2018 року з України у такий спосіб були вивезені турецький журналіст Юсуф Інан та бізнесмен Саліх Зекі Їгіт. У грудні 2019 року СБУ викрала і вивезла з країни азербайджанського блогера Ельвіна Ісаєва. Це сталося напередодні візиту президента Зеленського до Азербайджану. Ці та інші факти свідчать про співпрацю української влади з авторитарними режимами у переслідуванні біженців на території України. Така співпраця часто відбувається на неформальному рівні.

Показовою є справа журналістки та опозиційної діячки з Казахстану Жанари Ахметової, яка з 2017 року разом зі своїм малолітнім сином намагається отримати в Україні політичний притулок. Після того, як Казахстан оголосив Ахметову у розшук за неполітичною справою про «шахрайство», датованою 2009 роком, Ахметова була заарештована в Україні. Після реакції правозахисників, широкого розголосу в ЗМІ та втручання українських і європейських депутатів, Ахметову звільнили. Проте ДМС відмовилась надати їй статус біженця. Ахметова оскаржила рішення міграційної служби в судовому порядку та довела свою правоту у Верховному суді України. Суд зобов’язав ДМС скасувати попереднє рішення стосовно Ахметової та прийняти інше. Не дивлячись на це, в 2018 році ДМС відмовила Ахметовій у наданні статусу біженця вдруге.

Про неприпустимість видачі Жанари Ахметової Казахстану заявляли авторитетні українські та міжнародні [1], [2] правозахисні організації, члени Європейського парламенту [1], [2], Конгресу США, парламенту Італії та Верховної Ради України [1], [2]. Справа Ахметової згадувалась в звіті Спеціального доповідача ООН про становище правозахисників, звіті групи експертів на запит Європарламенту, пропозиції до резолюції Європейського парламенту, заяві доповідача ОБСЄ з питань свободи ЗМІ.

Попри широку міжнародну підтримку журналістка разом зі своїм малолітнім сином досі перебуває в Україні у «підвішеному» становищі. 14.05.2020 суд касаційної інстанції відхилив позов Ахметової до ДМС, через що журналістка знаходиться на межі екстрадиції. Справа Ахметової стала показовою, адже висвітлила ті проблеми, які існують в ДМС, і через які сотні біженців щороку залишаються позбавленими захисту.

Загальна ситуація з правами людини в Україні з 2014 року попри низку позитивних ініціатив влади не зазнала суттєвих змін. Окрім специфічної ситуації на підконтрольних російським окупаційним силам та підконтрольним їм бойовикам, однією з основних проблем залишається безкарність за напади та інші форми переслідувань. Ані правоохоронні органи, ані судова система не здатні захистити викривачів корупції, журналістів-розслідувачів та звичайних активістів, які борються з корумпованою системою в регіонах.

Попри небезпеку, в Україні спостерігається подальша активізація громадянського суспільства. У 2020 році Freedom House оцінив Україну як частково вільну країну, критикуючи перед усім корупцію та відсутність незалежної судової системи. Описані у наступних розділах звіту випадки переслідуваннь та вбивств активістів підтверджують існування цих та інших проблем, пов’язаних з реалізацією громадянських прав в Україні.

3. Напади на активістів в Україні – вибрані випадки (2014-2020)

3.1. Одеса — справи переслідуваних активістів на тлі місцевої ситуації

Олег Михайлик

Громадський активіст, очільник одеського осередку партії «Сила людей», опозиційної до місцевої влади. Михайлик критикував місцеву владу за розкрадання коштів і нелегальні забудови в місті. Разом з іншими активістами, займався розслідуванням незаконного збагачення наближеного до місцевих чиновників бандформування Володимира Галантерника (один з найвпливовіших бандитів Одеси. За інформацією з відкритих джерел, наближений до міської голови Геннадія Труханова ред).

22.09.2018 на Олега Михайлика був скоєний збройний напад. У центрі міста, неподалік обласного Управління поліції, невідомий вистрілив в нього з травматичної зброї. Внаслідок замаху Михайлик втратив понад 2 л крові і пережив клінічну смерть. Активіст переконаний, що у нього стріляв професіонал, і вважає, що напад відбувся під прикриттям правоохоронців. Інцидент засудили депутати Верховної Ради України, представництво Європейського Союзу в Україні та Посольство США. Президент Порошенко особисто дзвонив до лікарні, де лікувався поранений Михайлик, та запитував про стан його здоров’я.

Через високий суспільний резонанс та тиск громадськості поліція затримала трьох підозрюваних у нападі — членів місцевого злочинного угруповання. Згодом одного з них випустили, а інший вчинив спробу суїциду. Сам Михайлик переконаний, що затримані не є справжніми злочинцями.

За словами потерпілого, слідчі заходи не були проведені вчасно, а розслідування фактично не проводилось. Натомість в ході слідства поліція отримала доступ до телефонної книги Михайлика, в якій були номери телефонів багатьох місцевих активістів, журналістів та депутатів. Також під час лікування Михайлика в Німеччині українська поліція та прокуратура не долучили до матеріалів справи головний речовий доказ — кулю, яку витягли з тіла активіста німецькі лікарі. Жодної матеріальної чи організаційної допомоги на лікування Михайлик від держави не отримав.

Подібні дії з боку правоохоронних органів наштовхують на думку, що слідство не зацікавлене в пошуку справжніх винуватців замаху на Михайлика. Прокуратура розглядає різні мотиви нападу на активіста, окрім найбільш очевидної — помсти зі сторони Галантерника. 28.09.2018 прокурор Одеської області Олег Жученко заявив, що напад на Михайлика нібито мав на меті дестабілізувати ситуацію в регіоні.

Попри широкий розголос справи замаху на вбивство Олега Михайлика, ані нападників, ані замовників злочину не було знайдено. 31.07.2019 поліція припинила проведення слідчих дій і досудового розслідування справи Михайлика. За словами активіста, ситуація не зміниться без втручання незалежних зовнішніх сил.

Віталій Устименко

Громадський активіст, лідер одеського відділу «Автомайдану». Устименко веде боротьбу проти незаконної забудови узбережжя Чорного моря та історичного центру Одеси, якою займається фінансово-промислова група Володимира Галантерника під патронатом місцевої влади. За свою діяльність активіст неодноразово ставав жертвою жорстоких нападів. У 2018 році Устименко увійшов до топ-30 молодих українських лідерів (Top 30 Under 30) за версією видання Kyiv Post. У 2019 році Устименко став лауреатом премії «Тюльпан прав людини», що надається посольством Нідерландів.

15.02.2018 Устименка побили в приміщенні суду, де відбувався процес над міським головою Геннадієм Трухановим. Самого Труханова місцеві активісти пов’язують з місцевою мафією та міністром внутрішніх справ Аваковим. Після зачитування виправдувального вироку корумпованому меру Віталія силою витягли з зали суду та жорстоко побили. За словами активіста, у побитті брав участь особисто депутат Одеської міської ради Олександр Іваницький та ще кілька осіб спортивної статури. Поліція та Національна гвардія, які перебували тоді в приміщенні суду, не втрутились в бійку.

05.06.2018 при виході з будівлі телеканалу, на якому працював Устименко, невідомі кілька разів вдарили його гострим ріжучим предметом по голові, нирках та стегну. Лише через тиждень після нападу Віталію було надано державну охорону. 14.08.2018, незважаючи на те, що нападники знаходились на свободі, з Устименка було знято охорону. Після рішучої реакції правозахисних організацій та розголосу в ЗМІ, охорону було поновлено. Протягом наступних місяців Устименка кілька разів намагались позбавити державної охорони.

25.09.2018 затримано двох імовірних нападників на активіста, проте, за словами потерпілого, слідство проігнорувало пошуки замовників замаху. 20.02.2019 з СІЗО був випущений головний підозрюваний в організації нападу на Устименка, Євген Лісицький, відомий своїми зв’язками з кримінальними колами. У такий спосіб розслідування нападу на Устименка послідовно саботується правоохоронними органами. Крім того, для здійснення додаткового тиску, на Устименка систематично подаються цивільні позови з вимогами компенсації збитків та публічних вибачень. Також активіста затримують за його діяльність, яка йде всупереч інтересів фінансово-промислової групи, та притягують до суду [1], [2].

10.06.2020 Устименко повідомив, що Приморський районний суд Одеси відмовився допитати Євгена Лісицького, який ймовірно являється організатором нападу на активіста. Навіть у реєстрі свідків у цій справі немає Лісицького, який, згідно з тими ж таки матеріалами справи, є, як мінімум, посередником у нападі.

Серед найбільших проблем Одеси Устименко відзначає узурпацію всіх ресурсів міста однією фінансово-промисловою групою та взаємну інтеграцію місцевої влади із органами прокуратури. За словами Устименка, поліція фізично протистоїть активістам, які намагаються запобігти незаконним діям місцевої влади. Активістів намагаються підкупити або дискредитувати за допомогою кишенькових ЗМІ. Якщо це не дає результату — людей усувають фізично.

За словами активіста, після Євромайдану громадський сектор в Одесі став професійнішим та отримав значно більше інструментів впливу. З’явилися журналісти-розслідувачі, яким погрожують об’єкти їхніх розслідувань. Реформи відбуваються, але лише завдяки тиску міжнародних партнерів, які фактично змушують уряд країни їх проводити.

Устименко просить уваги європейського співтовариства та апеляції європейських структур до керівництва України стосовно необхідності розслідування справ нападів на активістів, щодо підпорядкованості правоохоронних органів Одеської області фінансово-промисловій групі Труханова-Галантерника та загальної ситуації із впливами неформальних груп на органи влади та місцевого самоврядування.

Олександр Орлов

Польський журналіст, правозахисник і антикорупційний активіст, президент фонду «Рутенія-Мир». Жертва сфальсифікованих кримінальних переслідувань в Україні.

16.04.2000 проти Орлова було відкрито кримінальну справу про зберігання наркотичних засобів. Після багаторічної судової тяганини Орлов був виправданий. 15.12.2011 Європейський суд з прав людини постановив, що в справі проти Орлова було порушено Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

11.09.2007 проти Орлова відкрито другу кримінальну справу за статтею «Умисне вбивство». Його справа роками штучно затягувалась. У рамках судового розслідування було призначено більше 150 засідань, більшість з яких за різних причин не відбулися. Орлов провів під арештом 4 роки 8 місяців і 18 днів, що зробило його найдовше ув’язненим без вироку громадянином Польщі за кордоном в історії Третьої Речі Посполитої. Перебуваючи під арештом, Орлов зазнав жорстокого поводження і катувань. 25.05.2016, після того, як справа польського журналіста набула широкого розголосу серед дипломатів і депутатів польського сейму, Орлова відпустили.

28.12.2017 під час проведення журналістського розслідування біля одеського СІЗО співробітники СБУ здійснили спробу затримання Орлова.

Через порушення розумних строків кримінального провадження журналіст вимагає компенсації моральної шкоди від України. У провадженні одеської поліції, цивільної та військової прокуратури перебувають 10 кримінальних справ, в яких Орлов є потерпілим. Журналіст вважає, що ці справи не розслідуються і штучно затягуються.

Сергій Стерненко

Юрист, блогер, активний громадський діяч. Протистоїть корумпованій місцевій владі та фінансово-промисловій групі Галантерника
у захопленні земель та незаконних забудовах. За свою громадську діяльність Стерненко ставав жертвою кримінальних переслідувань, а в 2018 році пережив три замахи на вбивство.

18.11.2017 Стерненко висвітлював акцію протесту проти забудови одеського Літнього театру. Під час акції сталися сутички між правоохоронцями та активістами. 24.11.2017 Стерненко був заарештований за підозрою в хуліганстві. Пізніше справу було перекваліфіковано на кримінальну за статтею «організація масових заворушень». Потерпілим у цій справі є начальник поліції Одеської області Дмитро Головін, який не з’явився на засідання суду жодного разу. Через 3 дні після арешту Стерненко був звільнений з СІЗО під заставу, яку вніс голова Одеської обласної державної адміністрації Максим Степанов.

28.11.2017 пізно ввечері двоє чоловіків в капюшонах погрожували Стерненку біля його будинку фізичною розправою, якщо той не перестане «лізти куди не треба».

12.12.2017 проти Стерненка відкрили нове кримінальне провадження за підозрою в збуті психотропних речовин. Серед доказів був лише аудіозапис, на якому немає голосу Стерненка, та свідчення раніше засудженого, який ніколи не бачив Сергія. Активісту було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Через відмову суддів розглядати цю справу, процес досі не розпочався.

07.02.2018 двоє невідомих відчинили двері автомобіля, в якому їхав Стерненко, і почали завдавати йому ударів бейсбольною битою зі вставними лезами. Внаслідок нападу активіст отримав струс мозку та рану стегна. Поліція досі не встановила замовника, організатора та виконавців нападу. Водночас Сергієві було відмовлено у наданні державної охорони, а оскільки проти нього відкриті кримінальні справи, він не може мати при собі зброю для самозахисту.

25.02.2018 група тітушок на очах у поліцейських побила активістів, які фіксували факт незаконного стягнення грошей з водіїв за проїзд однією з вулиць Одеси поблизу торгового центру. Серед потерпілих був Стерненко, який висвітлював події.

01.05.2018 невідомий двічі вистрілив Стерненку в шию гумовими патронами. Сергій наздогнав нападника та передав його в руки правоохоронцям. Ним виявився колишній поліцейський родом із Казахстану Абзал Байбукашев. Чоловік відмовився співпрацювати зі слідством, яке фактично тривало лише два тижні. Замовника та організатора замаху не встановлено. Незважаючи на істотну загрозу життю, після нападу Стерненку вдруге було відмовлено у наданні державної охорони.

24.05.2018 ввечері двоє невідомих напали на Стерненка біля його дому і завдали йому декількох ударів ножем. Внаслідок замаху Стрененко отримав струс мозку, рвану рану руки та декілька гематом. Його госпіталізували та через 4 години після операції виписали, відмовивши у наданні знеболювального. Приватні клініки відмовилися його приймати, тож Сергія довелось транспортувати до Києва, де йому повторно зробили операцію. Київські лікарі помітили, що в одеській лікарні пацієнту з невідомих причин пошкодили два нерва і не зашили сухожилля, яке згинає кисть.

Один з нападників на Стрененка, Іван Кузнєцов, помер внаслідок застосування активістом самооборони. Другий нападник, Олександр Ісайкул, був поранений і пізніше затриманий. Третій імовірний учасник нападу, Олександр Подобєдов, який, зі слів Стерненка, координував дії Кузнєцова та Ісайкула, був допитаний поліцією. Проте жоден з нападників не отримав повідомлення про підозру. Після третього нападу активісту знову не надали державну охорону через нібито «брак загрози для життя». 27.10.2018 Подобєдов був помічений, коли стежив за Стерненком.

19.07.2018 Стерненко знайшов на своєму автомобілі пристрої для прихованого слідкування за місцем знаходження та переміщенням. За допомогою цих приладів могли плануватися напади на активіста. Після того, як Сергій опублікував про це пост на фейсбуці, до нього почали телефонувати з поліції з проханням віддати пристрої під приводом перевірки. Стерненко відмовився і передав пристрої для стеження СБУ, яка відкрила кримінальну справу. Прилади були направлені на експертизу, яка досі не завершена.

25.08.2018, рухаючись на великій швидкості по трасі, невідомий на автомобілі зі шведською реєстрацією кілька разів намагався спровокувати ДТП за участю Стерненка.

23.05.2019 поліція заявила, що нібито «загубила» речові докази нападів на Стерненка. Тому є серйозні підстави вважати, що одеська поліція причетна до організації нападів на активіста. За словами активіста, єдине, що зупиняє замахи на активістів — це розголос та увага міжнародних організацій і західних країн. Слідство починає працювати тільки за умови внутрішнього та зовнішнього тиску на уряд. Стерненко говорить, що на активістів продовжуватимуться атаки, допоки не запрацює принцип справедливості й не почнуть карати замовників та виконавців.

Восени 2019 року проросійські політики, переважно афілійовані з Віктором Медведчуком, та підпорядковані ним ЗМІ розгорнули масову дезінформаційну кампанію проти активіста, створюючи з нього образ вбивці, а з його нападника, який помер внаслідок самооборони Стерненка, жертву. З вересня по жовтень проросійські ЗМІ без жодних поважних інформаційних приводів згадували Стерненка 133 рази, водночас в нейтральних медіа було зафіксовано лише 11 згадок активіста за той самий період.

У квітні 2020 стало відомо, що новопризначений генеральний прокурор Ірина Венедіктова має намір оголосити Сергію Стерненку підозру у вбивстві свого нападника Івана Кузнєцова. Крім цього, журналісти-розслідувачі повідомили, що поблизу місця другого нападу на Стерненка був зафіксований автомобіль сім’ї тодішнього радника голови поліції Одеської області Руслана Форостяка, що може свідчити про можливу причетність місцевих правоохоронців до нападу.

11.06.2020 Служба безпеки України вручила Сергію Стерненку підозру у вчиненні вбивства. Втім згідно з Слідство. Інфо, таку ж підозру Стерненку слідчі СБУ готували ще місяць тому. Тоді старший групи прокурорів підписувати її відмовився, а згодом і взагалі вийшов зі справи. Українська гельсінська спілка з прав людини 11 червня опублікувала Відкриту заяву щодо переслідування Сергія Стерненка, де наголосила, що вважає кримінальне переслідування активіста політично вмотивованим та застерігає Офіс Генеральної прокурора та Службу безпеки України від політичних рішень у ході слідства. 15.06.2020 Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив рішення назначити Сергію Стерненку цілодобовий домашній арешт на термін 60 діб 126.

3.2. Кривий Ріг — справи переслідуваних активістів на тлі місцевої ситуації

Антон Кравченко

Антон Кравченко (1990 року народження) з 2014 року — координатор діяльності неурядової організації «Автомайдан» в Кривому Розі, співзасновник організації «Кривий Ріг проти режиму і диктатури» та активіст «Криворізького Центру Розслідувань», що займається боротьбою з корупцією. Був одним з організаторів Євромайдану в Кривому Розі взимку 2014 року. У 2014 році як волонтер підтримував українські сили, які захищали територіальну цілісність країни в рамках так званої «антитерористичної операції» (АТО) на сході країни. У складі добровольчого батальйону брав участь у захисті донецького аеропорту в 2015 році.

«Криворізький Центр Розслідувань» був заснований групою місцевих активістів, до якої увійшли Антон Кравченко, Максим Демидов та Богдан Рижак. Центр займається, крім іншого, моніторингом державних тендерів та журналістськими розслідуваннями. В його рамках діють аналітики та громадські журналісти. Центр був запущений як альтернатива контрольованим місцевою владою пресі та телебаченню. У цю діяльність на постійній основі залучено восьмеро активістів.

«Автомайдан» у Кривому Розі нараховує 380 найбільш активних діячів, які, відповідно до правил організації постійно підтримують протести та іншого роду маніфестації. Ситуативно їх підтримує понад тисяча зацікавлених у їхній діяльності осіб (прибічників) у соціальних мережах, а також звичайні громадяни-учасники протестів. «Автомайдан» [1], [2] — це одна з найбільш впізнаваних та активних ініціатив в місті, яка виникла з протестного руху водіїв, які підтримували проєвропейські антиурядові протести під час Революції Гідності (Євромайдану). Місцеві осередки, що сформувалися з учасників цього громадського руху, перетворилися на незалежну ініціативу по боротьбі з корупцією та зловживаннями влади у багатьох містах України.

«Кривий Ріг проти режиму і диктатури» — це громадська організація, яка об’єднала місцевих діячів з кількох різних неурядових організацій: активісток за права жінок, правозахисників, екологів, міських активістів, які представляли сім окремих районів. Ця організація була створена до початку революції на київському Майдані в 2013-2014 рр., але фактично розпочала свою діяльність після вбивства учасника проєвропейських протестів у Києві Сергія Нігояна 22.01.2014, висловлюючи опір проросійському режиму президента Віктора Януковича (правління якого завершилося після його втечі до Росії в лютому 2014 р.).

Перемога Євромайдану не вирішила міських проблем, у зв’язку з чим ця організація зберегла активність, концентруючись на громадському та інформаційному опорі загальновизнаній як корумпована і пов’язана з організованою злочинністю міській владі та підпорядкованим їй адміністративним структурам.

Місцева влада в Кривому Розі не змінювалася вже багато років. Юрій Вілкул став мером міста в 2006 році. Місто є великим конгломератом заводів і промислових підприємств, працівники яких часто схильні голосувати на чергових виборах за чинну владу — їх залякували втратою роботи, підкуповували, а вибори неодноразово супроводжувалися численними порушеннями. Ці проблеми були неодноразово висвітлені в українській пресі.

Ключовими фігурами в місті є Юрій Вілкул (мер) та його син Олександр Вілкул, депутат Верховної Ради України, кандидат на президентських виборах у 2019 році, який розпочав свою ділову та політичну кар’єру, працюючи на найбільш заможного громадянина України (одного з так званих олігархів — найбагатших людей країни, які мають вплив як на бізнес, так і на політику) Ріната Ахметова. Після перемоги на президентських виборах у 2014 році Петра Порошенка, Юрій Вілкул був змушений розділити вплив у місті з місцевим депутатом від «Блоку Порошенка» Даниїлом Усовим («Блок Порошенка» — об’єднання, яке підтримувало колишнього президента України Петра Порошенка, на час його президентства було найсильнішою фракцією в українському парламенті).

Міську раду контролюють члени колишньої проросійської «Партії Регіонів» поваленого президента Віктора Януковича — партія «Опозиційний блок», членом якої є мер міста та його син, депутат українського парламенту.

Місцеві вибори в листопаді 2015 року суттєво вплинули на позицію Юрія Вілкула, якому загрожувала втрата посади мера на користь опозиційного кандидата, висунутого громадським рухом «Кривий Ріг проти режиму і диктатури». Це був Юрій Милобог, якого підтримала партія «Самопоміч». Завдяки de facto очевидній фальсифікації (в одному з районів міста протягом останніх годин перед закриттям виборчої дільниці за Юрія Вілкула проголосувало 100% виборців) [1], [2] у підсумку він виграв з 752 голосами, хоча програв в усіх інших шістьох районах. Фальсифікація виборів призвела до спалаху масових протестів, що у кінцевому підсумку призвело до прийняття українським парламентом 23.12.2015 спеціального закону, яким вимагалося повторне проведення виборів мера міста. Вони відбулися 27.03.2016 — тим самим попередні вибори були скасовані.

На повторних виборах знову виграв Юрій Вілкул, який обіймає посаду мера до сьогодні. Активісти повідомляли про чергові фальсифікації та процедуру фактичного змушення працівників заводів голосувати за нього під загрозою втрати роботи.

Вибори і пов’язані з ними фальсифікації та протести в 2015-2016 рр. стали однією з найбільш важливих подій в історії міста і діяльності місцевих активістів протягом останніх років.

Основною проблемою, яка турбує громадських активістів у Кривому Розі, є переслідування з боку місцевих слідчих органів — поліції та прокуратури, які тісно співпрацюють не лише з місцевою владою, але і зі структурами організованої злочинності. Активісти вказують на те, що вжиті проти них заходи — це помста за здійснювані ними антикорупційні розслідування, інформаційний опір та акції протесту. Зокрема, заяви та повідомлення активістів найчастіше наштовхуються на пасивність та опір з боку влади.

Антон Кравченко, як член верифікаційної комісії за процесом набору нових співробітників для створеної у 2015 році патрульної поліції, звертає увагу на численні порушення та невідповідності, які призводять, наприклад, до допуску осіб, які не мають належної кваліфікації, до лав поліції, зокрема, через зв’язки із впливовими співробітниками правоохоронних органів та місцевими політиками. Відповідно до інформації, яку надали Антон Кравченко та Максим Демидов, до місцевої поліції був прийнятий, наприклад, брат тодішнього депутата «Блоку Петра Порошенка» Даниїла Усова, знайомі керівників слідчих підрозділів поліції, друзі прокурорів і депутатів міської ради.

Нині проти Антона Кравченка порушено п’ять кримінальних справ (його обвинувачують, поміж іншого, в погрозах розправою на адресу прокурорів, нападі на поліцейського), він також пережив (до теперішнього часу) 23 напади (sic!), отримавши в результаті травми легкої та середньої важкості водночас із втратою працездатності, а також неодноразово було пошкоджене його особисте майно. У кожному випадку активіст повідомляв про напади до поліції.

У вересні 2018 року охоронці мера Кривого Рогу відлупцювали Антона Кравченка гумовими кийками. Після здійсненого на нього нападу активіста звинуватили у «хуліганстві».

Активіст підкреслює, що кожна наступна порушена проти нього справа тягне все важчі ризики втрати свободи, а максимальна міра присудженого йому покарання збільшується.

У переважній більшості випадків вдалося встановити винуватців, однак нікого з них не притягнули до відповідальності і всі вони сьогодні перебувають на волі.

13.04.2019 троє поліцейських впізнали Антона та побили його. У такий спосіб поліція відреагувала на його заклик допомогти перехожому, який голосно просив про допомогу на вулиці. Для активіста це закінчилося зламаними поліцейськими щелепою і носом, а також накладенням швів на обличчя.

За словами колег з «Автомайдану», його побили, «тому що він — Антон Кравченко». Поліція незмінно відмовляється приймати заяви про вчинення злочину.

Антон Кравченко відомий серед чиновників Кривого Рогу як така собі «ходяча проблема», з-поміж іншого, через тривалий і стабільний інтерес до роботи міської влади, вимог про доступ до публічної інформації та вимог реакції міських структур у відповідь на виявлені ним порушення.

Крім загальної активності як безпосередньої і основної причини нападів на нього та його власних проблем з законом, активіст вказує на важливу роль, яку він відіграв під час протестів проти фальсифікації результатів місцевих виборів у 2015 році і попереднє повідомлення (вересень 2014 р.) про підозру в скоєнні злочину міськими чиновниками і депутатами міської ради.

Це повідомлення стосувалося директора державного підприємства, яке забезпечувало місто водою, «Кривбаспромводопостачання» Єгора Прокопчука, який, за словами активістів, допустив численні фінансові порушення, серед яких безкоштовне водопостачання (вартістю 2 мільйони гривень на рік) рибного підприємства, пов’язаного з його товаришем, місцевим бізнесменом Юрієм Закордонцем. Його компанія не лише ухилялася від комунальних платежів, але й незаконно зливала забруднення зі своїх ставків до річки. За словам активіста, ця незаконна практика триває дотепер.

Директор Прокопчук також, на його думку, ймовірно співпрацював зі злочинним угрупуванням, яке розкрадало водопровідні труби, по яких вода постачалася у передмістя та на заміські ділянки. Компанія, якою він керує, передала плани з їх територіальним розташуванням злочинцям, які знали, де їх потрібно викопати. Потім через інші компанії ці труби були перепродані постачальнику води.

Це повідомлення було подано до Генеральної прокуратури України, яка зареєструвала справу, однак не вжила жодних подальших дій. У відносинах з активістами політичне прикриття (так званий «дах») забезпечує Єгору Прокопчуку депутат Верховної Ради України Даниїл Усов, який є фактично «представником» і захисником інтересів експрезидента Порошенка в Кривому Розі. Усов також є неформальним куратором компанії «Кривбаспромводопостачання».

25.04.2019 суд першої інстанції міста Кривий Ріг (Дзержинський район) визнав Антона Кравченка винним у нанесенні легких тілесних ушкоджень і нападі на поліцейського. За перше діяння він був оштрафований на 850 грн, за друге — засуджений на три роки позбавлення волі умовно з випробувальним терміном на два роки. Вироки стосувалися випадків, коли сам активіст був побитий поліцейськими. 13.05.2019 Антон Кравченко подав оскарження вироку, відзначаючи численні порушення його прав, порушення в ході слідства, а також той факт, що вирок обґрунтований вкрай сумнівними доказами. 09.10.2019 суд скасував вирок Кравченку.

Водночас важливо відзначити, що у 2015 році «Гей-Альянс Україна» звинуватив Кравченка у причетності до нападу на учасників ЛГБТ-вечірки. Сам активіст дані звинувачення спростував.

Руслан Бондаренко

Руслан Бондаренко (1976 року народження) з 2014 року — активіст криворізького «Автомайдану» і член організації «Справедлива поліція». Як волонтер він підтримує українські сили в рамках антитерористичної операції проти підтримуваних Росією сепаратистів на сході України. Брав участь у протестах проти порушень в роботі правоохоронних органів, зокрема застосування тортур і неналежного поводження з особами, позбавленими волі; протестах проти фальсифікації результатів місцевих виборів в Кривому Розі у 2015 році. Активіст пов’язує свої проблеми зі здійснюваним ним розслідуванням щодо незаконної передачі землі міською радою Українській православній церкві Московського патріархату в 2015-2016 рр. і протестом, спричиненим цим рішенням.

12.09.2015 активіста та його дружину побили невідомі зловмисники. В результаті нападу Руслан Бондаренко потрапив до шпиталю. Особи злочинців були встановлені, але, незважаючи на вищевказані фактичні обставини, провадження по справі було припинено з огляду на відсутність складу злочину.

26.04.2017 активіст отримав інформацію про висунення йому обвинувачень і надходженні обвинувального акту до суду. Його звинуватили в крадіжці горіхів з дерева, яке росло перед його будинком, у якому він мешкав, і у заподіянні тілесних ушкоджень особам, що вчинили на нього напад у вересні 2015 р. Суд призначив йому домашній арешт (прислухавшись до вимог прокурора та начальника поліції).

На думку місцевих активістів та журналістів, справа проти Руслана Бондаренко має політичний характер — вона пов’язана з його громадською активністю.

Активіст висловлює занепокоєння щодо його особистої безпеки та безпеки його сім’ї.

Артем Морока

Активіст «Автомайдану», колишній член місцевого осередку Радикальної партії Олега Ляшка, у 2015 році — голова цієї організації
в Кривому Розі. Він залишив партію на знак протесту проти співпраці керівництва партії з Юрієм Вілкулом в процесі фальсифікації
результатів місцевих виборів в Кривому Розі в грудні 2017 року та пішов з посади керівника місцевого виборчого штабу партії. Інформацію про домовленість Радикальної партії Ляшка і Опозиційного блоку в Кривому Розі він передав у ЗМІ. Артем Морока також описав фактичний продаж місця у виборчому списку Радикальної партії до міської ради співробітнику Юрія Вілкула, пов’язаному, за його словами, в минулому з криміналом, Олександру Смалію, а також аналогічну ситуацію з Геннадієм Шаповаловим і місцем у виборчому списку Блоку Петра Порошенка.

28.12.2015 Артема Мороку викрали озброєні вогнепальною зброєю невідомі та вивезли на автомобілі до розташованого неподалік лісу. Бійка, що сталася на місці пригоди, спричинила травми у Артема та двох нападників, однак активісту вдалося втекти. Ймовірно, викрадення було помстою пов’язаних зі злочинними угрупуваннями О. Смалія (нині депутат міської ради) і Г. Шаповалова (нині голова Металургійної районної ради), чиє кримінальне минуле він описував.

Активіст не повідомляв про викрадення в поліцію, побоюючись помсти з боку нападників та їхніх покровителів, з якими могли співпрацювати співробітники поліції. У зв’язку із загрозою порушення проти нього кримінальної справи, пов’язаної із самообороною (він підозрював, що його можуть звинуватити в нападі і навіть у спробі вбивства нападників), протягом десяти днів він переховувався у квартирі знайомого. У підсумку йому не було висунуто жодних звинувачень.

На думку активіста, патрульна поліція у місті функціонує de facto як особиста охорона міських чиновників, а саме — мера і депутатів міської ради, які брали участь у переслідуваннях і нападах на активістів. Коли надходить повідомлення про напад на громадських активістів, поліція втручається з умисною затримкою — правоохоронці часто не з’являються на місці злочину протягом двох годин.

На початку 2018 року обласна поліція (на районному рівні) висунула О. Смалію 14 обвинувачень в корупції.

Ірина Туровська

Ірина Туровська (1964 року народження), підприємець, громадська діячка з 2010 року, з 2015 року — депутат обласної ради м. Дніпра (обласний центр Дніпропетровської області, на території якої розташований Кривий Ріг — друге за величиною місто і промисловий центр області). У 2013-2014 рр. під час Революції Гідності була однією з організаторів і лідерів Євромайдану в Кривому Розі. Член консервативно-ліберальної партії «Самопоміч», лідером якої був мер Львова Андрій Садовий. Її діяльність полягає у захисті громадянських прав, боротьбі за прозорість функціонування органів влади в Кривому Розі; вона брала участь у численних протестах проти рішень чиновників і місцевих політиків, організованих, зокрема, криворізьким «Автомайданом».

Під час Євромайдану, 19.02.2014, невідомі зловмисники вчинили підпал магазину автозапчастин «Автостоп» в Кривому Розі, який належав активістці. Рік по тому, 13.02.2015, на неї напали невідомі і жорстоко її побили [1], [2], [3], [4].

Розслідування, що проводилося у цій справі, не принесло жодних результатів — зловмисників не знайдено (незважаючи на те, що вона надала реєстраційний номер автомобіля, на якому пересувались палії). У цей період (лютий 2015 р.) місцеві активісти (серед яких члени «Автомайдану») заблокували зал засідань міської ради на два тижні, вимагаючи від мера змінити кадрову політику в міській адміністрації та підпорядкованих їй комунальних структурах (у зв’язку із широко розповсюдженим кумівством та корупцією).

Ірина Туровська звертала увагу на методи проведення розслідування співробітників правоохоронних органів, які у розмовах з сусідами та іншими потенційними свідками події не прагнули отримати інформацію щодо фактичної ситуації (обставини нападу), але дискредитували саму жертву. Один з поліцейських публічно заявив, що у цій ситуації винна сама активістка, яка у такий спосіб «намагається піаритись».

Активістка розцінює підпал магазину і напад на неї як помсту міської влади і правоохоронних органів у Кривому Розі. Діяльність Ірини Туровської і проблеми, з якими вона зіткнулася, були висвітлені у програмі «Громадський мікрофон». У програмі вона описувала корупційні практики міської влади. Вищевказаний напад стався через два дні.

Максим Демидов

Максим Демидов — український журналіст, активіст «Автомайдану» в Кривому Розі, співробітник «Криворізького Центру Розслідувань», боєць 40-го добровольчого батальйону «Кривбас», який брав участь у захисті територіальної цілісності України в 2014-2015 рр. на Донбасі; учасник битви за Іловайськ і операції із захисту донецького аеропорту. Він брав участь в антиурядових акціях протесту на Майдані і проти фальсифікацій місцевих виборів в Кривому Розі у 2015 році.

З 2010 року журналіст місцевої газети «Вечірній Кривий Ріг», в якій описуються корупційні скандали, махінації з державною власністю та безкарність представників міської влади і місцевих правоохоронних органів.

Журналістські розслідування, які він проводив, зосереджені на особі заступника начальника обласної прокуратури Олексія Кривенка, чиє майно у кілька разів перевищує офіційний дохід.

26.11.2011 невідомі напали на активіста неподалік його дому. Незважаючи на підтверджену медичною експертизою отриману травму, поліція відмовляється починати розслідування.

21.11.2013 його викрали та катували: дійшло до побиття та імітації смертної кари; Максим Демидов отримав серйозні травми. Активіст упізнав викрадачів — ними були прокурор Кривенко, відомий злочинець Валерій Москальченко та підприємець (власник телевізійного каналу 1 TV KR) і в подальшому голова виборчого штабу Петра Порошенка в Кривому Розі Сергій Дранов.

Незважаючи на подану заяву і те, що особи зловмисників відомі, розслідування не принесло жодних результатів. Олексій Кривенко стверджує, що у той час він перебував на «дружній зустрічі» з Максимом Демидовим. Поліція надала захист постраждалому, але лише на два тижні.

За словами активістів (які підтверджують історію М. Демидова), Кривенко, Москальченко і Дранов формують тісне дружньо-ділове коло. Мешканці Кривого Рогу називають їх «бандою 11-77» (оскільки всі вони використовують однакові номерні знаки на своїх автомобілях).

Напади і погрози не призводять до припинення діяльності активіста, який продовжує висвітлювати діяльність прокурора Кривенка. Він також вступив до організації «Стоп наркотик», борючись з проблемою напіввідкритої торгівлі наркотиками в місті.

Журналістські розслідування і подальша громадська діяльність активістів спричинили проблеми у представників міської влади та найближчого оточення мера Ю. Вілкула.

Одна із заяв, поданих Антоном Кравченком і Максимом Демидовим до Генеральної прокуратуру України, стосувалася збиткових дій щодо державного підприємства «Паркінг і реклама», яке займається паркуванням, зовнішньою рекламою та муніципальною нерухомістю в Кривому Розі. Як стверджують активісти, директор підприємства Ольга Шабліян умисно привела його до банкрутства, щоб згодом викупити за символічну ціну — у такий спосіб вона збагатилася на сорок мільйонів гривень.

Ольгу Шабліян підтримали мер Юрій Вілкул та його заступник Олександр Катриченко, відповідальний за муніципальну нерухомість та комунальні послуги, транспорт і екологію. Незважаючи на те, що Генеральна прокуратура України розпочала розслідування, ніхто не був притягнений до персональної відповідальності, а О. Шабліян як і раніше керує підприємством. Водночас активісти подали до Генеральної прокуратури обвинувачення у створенні злочинного угрупування з метою зловживання службовим становищем та привласнення майна в особливо великих розмірах, а також погрозах вбивства з боку першого заступника мера Євгена Удода. Йому приписують відповідальність за розтрату державних коштів. Є. Удод сховався від слідства, виїхавши до Польщі, де — незважаючи на розслідування — правоохоронні органи його не турбують. Відповідно до інформації М. Демидова, його навіть немає в реєстрі осіб, яких розшукують в Україні.

Антон Кравченко і Максим Демидов також подали позов (до міської і обласної прокуратури), який дав початок розслідуванню у справі підозри в корупції при тендері на забезпечення харчування учнів місцевих шкіл. Після важких випадків отруєння дітей стало відомо, що компанія, відповідальна за доставку їжі, поставляла в школи зіпсовані продукти, часто з підробленими термінами придатності. Санітарні служби виявили в них, зокрема, стафілококові та ботулінічні палички. Справа, за якою обвинувачувались заступник мера Надія Подоплєлова і керівник управління з освіти і науки Наталя Касимова, була також передана до міської ради. Після того, як Н. Касимова заявила, що їй не було відомо про ці порушення, тема була вичерпана. Судове слідство офіційно триває, однак активісти не мають інформації про його перебіг, і все вказує на те, що в його рамках не здійснюються жодні дії.

Через два дні після відкриття Максимом Демидовим власної кав’ярні (05.07.2015), її силою захопили особи, яких активіст пов’язує з відомим в місті злочинцем, власником нічного клубу, що займається торгівлею наркотиками і вимаганням данини, Ільхамом Халіловим. Захоплення здійснили восьмеро чоловіків, які силою виштовхали активіста з приміщення. Поліцейські приїхали на місце злочину, однак жодним чином не втрутились. У поліцейському відділку співробітники правоохоронних органів надали йому документ, у якому було вказано, що власницею кафе є Севда Халілова — прізвище вказує на зв’язок з Ільхамом Халіловим. Після того, як активіст втратив кав’ярню, він переїхав до Києва, де окрім основної роботи журналістом-розслідувачем (завдяки підтримці тогочасного голови парламентської комісії з питань боротьби з корупцією Єгора Соболєва), він налагодив співпрацю з Національним антикорупційним бюро (НАБУ).

Після кількох місяців підготовки, узгодивши свої дії з НАБУ, він мав намір здійснити провокацію (що полягала у придбанні великої кількості амфетаміну) для збору доказів проти членів банди наркоторговців, пов’язаної з прокуратурою. Провокація була зірвана через витік інформації щодо планів НАБУ з прокуратури, однак вдалося встановити джерело та заарештувати прокурора Дмитра Суса, який співпрацював зі злочинцями, в липні 2017 р. Однак раніше 22.12.2016 відбулася спроба викрадення дітей М. Демидова, яка виявилася невдалою лише завдяки втручанню поліцейського патруля, який випадково проїжджав повз.

05.05.2017 активіст дав останні свідчення щодо антинаркотичної акції і, за порадою співробітників НАБУ, які попередили його про існуючу на території України загрозу, виїхав до Польщі. Після прибуття в Польщу М. Демидова затримали (20.03.2018) і заарештували на підставі так званого «червоного повідомлення» Інтерполу — міжнародного ордеру на арешт. Підставою є звинувачення, що надійшли від прокуратури Кривого Рогу: активіст начебто присвоїв собі у 2015 році обладнання власної кав’ярні, а саме: роутер, камеру спостереження, предмети загальною вартістю близько 2 тис. злотих. Згідно з українським законодавством, з огляду на незначний обсяг «шкоди», максимальним покаранням для нього є штраф.

23.08.2018 Демідов подав заяву з проханням про міжнародний захист до Комітету у справах іноземців. 10.09.2018 активіст вийшов на волю під заставу в розмірі 50 тис. злотих, внесену невідомою йому особою завдяки зусиллям польських правозахисників та журналістів, які випадково дізналися про його справу.

29.11.2018 М. Демидов виграє справу в суді першої інстанції — Окружний суд Варшави визнає, що екстрадиція журналіста до України неприпустима. Однак прокуратура подала апеляцію. Слухання тривали до середини 2019 року. 07.06.2019 Апеляційний суд у Варшаві виніс рішення про закінчення справи і підтримав суд першої інстанції. Завдяки розголосу справи та активності правозахисників журналіст залишився в безпеці.

Тим часом, після звільнення з-під арешту, активіст починає працювати журналістом в «Gazeta Wyborcza» (Великого Формату), де публікує свої репортажі. Також він був удостоєний спеціальної нагороди на церемонії Grand Press 2018 [1], [2] за незламність у журналістській та громадській діяльності. З моменту побиття в Кривому Розі, яке спричинило струс мозку, активіст періодично страждає від втрати свідомості.

Справа Максима Демидова неодноразово висвітлювалася у «Gazeta Wyborcza» [1], [2] і на порталі OKO.press [1], [2].

Українському омбудсмену Людмилі Денисовій (з якою учасники місії зустрілися 18.03.2019), нічого не було відомо про справу Максима Демидова та інших активістів з Кривого Рогу. Вона була скептично налаштована щодо громадян України, що захищаються від екстрадиції до країни походження, і неохоче обговорювала тему зростаючого числа нападів на активістів у країні. За оцінками учасників місії, це може бути пов’язано з її побоюваннями щодо іміджу держави за кордоном, що, однак, може призвести до позбавлення їх можливості отримання ефективної допомоги від її Офісу. Перебуваючи у Польщі, Максим Демидов продовжує свою журналістську діяльність, описуючи випадки зловживань влади в Кривому Розі та інших містах України, у зв’язку з чим він постійно стикається з погрозами на свою адресу в соціальних мережах. Погрози надходять від його переслідувачів і тісно пов’язаних з ними осіб.

06.05.2019 в Кривому Розі відбувся напад на правозахисника Андрія Карповича. Активісту завдали декілька ударів ножем, він переніс операцію, але його стан залишається тяжким. Ця людина перебувала у конфлікті з тими ж особами (серед яких і прокурор Олексій Кривенко), діяльність яких висвітлював М. Демидов.

3.3. Херсон — справа Катерини Гандзюк

Катерина Гандзюк (1985-2018) — громадська діячка, волонтерка, антикорупційна активістка з Херсона. Учасниця Помаранчевої революції та Євромайдану. Працювала в багатьох громадських організаціях, а також в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців в Херсонській області. Діяльність Гандзюк концентрувалася на протидії проросійським рухам в регіоні та боротьбі з корумпованими місцевими елітами. З 2016 року Гандзюк займала посаду радника мера Херсона Володимира Миколаєнка, колишнього учасника Євромайдану (безпартійний). З того ж року Катерина Гандзюк виконувала обов’язки керуючої справами Виконавчого комітету Херсонської міської ради. У 2018 році Гандзюк потрапила у сотню найвпливовіших жінок України.

Через свою активну діяльність та проукраїнську позицію Гандзюк неодноразово мала публічні конфлікти з місцевими керівниками правоохоронних органів, причетних до корупційних схем, та проросійськими силами. У 2017 році Гандзюк звинуватила в корупції начальника управління захисту економіки поліції Херсонської області Артема Антощука, за що отримала від нього позов до суду про захист честі, гідності та ділової репутації (12.03.2018 Херсонський міський суд став на сторону Гандзюк. Проти Антощука було проведено службову перевірку, результати якої не були оприлюднені. Пізніше поліцейського було переведено до Департаменту захисту економіки Національної поліції в Києві — ред). У 2018 році Гандзюк звинуватила місцеву поліцію у видачі зброї підставним особам під виглядом журналістів 154. Крім цього активістка розслідувала незаконну вирубку лісів у регіоні та оприлюднила факти використання «тітушок» місцевою владою.

31.07.2018 біля будинку, в якому проживала Гандзюк, невідомі вилили їй на голову 1 літр сірчаної кислоти. Активістка отримала тяжкі опіки голови, спини, рук, ніг та грудної клітини. Опіки склали близько 40% тіла. Гандзюк була госпіталізована в Києві і перенесла 14 операцій.

Спочатку поліція Херсонської області відкрила кримінальну справу за статтею «хуліганство». Згодом справу перекваліфікували на «тяжкі тілесні ушкодження з метою залякування». 01.08.2018 кваліфікацію остаточно змінили на «замах на вбивство».

Через резонансність справи вже 03.08.2018 поліція затримала першого підозрюваного — Миколу Новікова, який раніше переслідувався поліцією за кримінальні злочини. Всупереч презумпції невинуватості, член колегії МВС та одна з найбільш наближених до міністра Авакова людина, Антон Геращенко, заявив: «поліції знадобилось лише 3 доби для того, щоб знайти і затримати покидька, який облив кислотою Катерину Гандзюк». Підозра проти Новікова будувалася на свідченнях лише одного свідка, хоча поліція прозвітувала, що опитала 250 осіб. Пізніше завдяки незалежному журналістському розслідуванню виявилось, що Новіков має беззаперечне алібі, адже в день нападу він перебував у зовсім іншому місті за 100 км від місця злочину. Водночас підозрюваний заявив, що слідчі пропонували йому закрити раніше відкриті проти нього справи, якщо він дасть нові покази. 22.08.2018 після того, як були затримані ще 5 підозрюваних, Новікова відпустили.

15-18.08.2018 були затримані Володимир Васянович, В’ячеслав Вишневський, Віктор Горбунов, Микита Грабчук та Сергій Торбін. Пізніше слідство прийшло до висновку, що саме Торбін був одним з організаторів замаху, а Грабчук безпосереднім нападником, який вилив кислоту на активістку. Усі підозрювані виявилися колишніми учасниками війни на Донбасі. Вони визнали свою провину і співпрацювали зі слідством. Крім цього, Сергій Торбін виявився колишнім працівником міліції, що має родинні зв’язки з Сергієм Курділовим — керівником кримінального розшуку херсонської поліції. Власне Курділов дав наказ заарештувати невинного Новікова.

04.11.2018 Катерина Гандзюк померла через поліорганну недостатність та хімічні опіки близько 40% тіла внаслідок нападу з використанням хімічної речовини.

05.11.2018 друзі загиблої активістки оприлюднили ім’я посередника між виконавцями злочину і замовником. За їхніми словами ним виявився раніше судимий помічник народного депутата України Миколи Паламарчука Ігор Павловський на прізвисько «Собака». За інформацією активістів, виконавці нападу на Катерину працювали на Павловського та отримували від нього гроші за напад на Катерину. Пізніше їхні слова підтвердили самі нападники.

Крім цього, журналісти проєкту Слідство.Інфо повідомили, що в день нападу на Гандзюк Павловський контактував з керівниками місцевої поліції, прокуратури та СБУ. Це може вказувати на можливу співпрацю правоохоронців з організаторами вбивства активістки.

12.11.2018 Шевченківський районний суд Києва заарештував Павловського за підозрою у співорганізації вбивства. 02.05.2019 за клопотанням прокуратури суд відпустив Павловського під домашній арешт, який не було продовжено, через що підозрюваний опинився на свободі.

05.11.2018 Генеральна прокуратура передала справу про вбивство Гандзюк СБУ. Пізніше слідчі СБУ повідомили, що при передачі справи частина доказів зникла, зокрема прослуховування телефонів підозрюваних та записи з камер відеоспостереження.

06.11.2018 депутати Верховної Ради створили тимчасову слідчу комісію, яка займається перевіркою стану розслідування нападів на Катерину Гандзюк та інших громадських активістів. Ініціаторами стали голови депутатських фракцій та рядові депутати. У склад комісії увійшли 18 народних депутатів з усіх фракцій та груп парламенту. Головою комісії став безпартійний депутат Борислав Береза.

04.12.2018 Генеральна прокуратура оголосила підозру в організації вбивства колишньому помічнику депутата Херсонської обласної ради Миколи Ставицького Олексію Левіну за прізвиськом «Москал». Одразу після замаху Левін втік за кордон. З матеріалів справи випливає, що Левіну допоміг втекти керівник херсонської поліції Артур Меріков. Пізніше стало відомо, що Левін тісно співпрацював з головою Херсонської обласної ради Владиславом Мангером, головою Херсонської обласної державної адміністрації Андрієм Гордєєвим та його заступником Євгеном Рищуком. Водночас Левін не заперечував, що він знайомий з Павловським і Торбіним.

11.02.2019 Генеральна прокуратура оголосила про підозру Владиславу Мангеру. 15.02.2019 Мангера було заарештовано з правом внесення застави, чим він скористався і того ж дня вийшов на свободу.

06.06.2019 Покровський районний суд Дніпропетровської області визнав вину виконавців вбивства Катерини Гандзюк Володимира Васяновича, В’ячеслава Вишневського, Віктора Горбунова, Микити Грабчука та Сергія Торбіна у вчиненні злочину та у зв’язку із укладеною ними угодою про співпрацю зі слідством призначив їм невелике покарання від 3 до 6,5 років позбавлення волі [1], [2].

01.08.2018 відразу після нападу на активістку, друзі Катерини створили громадську ініціативу «Хто замовив Катю Гандзюк?». Вона об’єднала понад 100 осіб, серед яких друзі та колеги Катерини Гандзюк — Марина Хромих, Роман Сініцин, Євгенія Закревська, Масі Найєм, Віталій Устименко, Владислав Грезєв та інші. Активісти вимагають від української влади чесного розслідування вбивства Катерини Гандзюк. На їхню думку, справа Гандзюк розслідується лише завдяки публічному тиску. Вони ж першими незалежно від поліції створили портрет нападників на активістку.

Протягом наступних місяців були зафіксовані випадки тиску на активістів ініціативи, які ймовірно, могли бути пов’язані з їхньою участю в її роботі.

11.02.2019 проти одного з активістів, Романа Сініцина, було відкрито кримінальну справу за звинуваченням у погрозі насильством щодо співробітника поліції 175. 22.02.2019 невідомі проникли в квартиру голови ради Лабораторії законодавчих ініціатив та учасниці ініціативи «Хто замовив Катю Гандзюк?» Світлани Матвієнко. Злодії нічого не вкрали, але навмисно розкидали речі по помешканню активістки. 02.04.2019 учасницю ініціативи та адвоката родини Гандзюк Євгенію Закревську всупереч закону відсторонили від процесу щодо обрання запобіжного заходу Владиславу Мангеру. Раніше Закревська повідомляла про стеження за нею. Про психологічний тиск на себе заявляв також батько загиблої активістки Віктор Гандзюк. Йому телефонували з невідомих номерів, слідкували за його переміщенням та писали образи в Інтернеті. Правоохоронні органи не знайшли винних у цих інцидентах.

Загалом активісти провели десятки акцій прямої дії, пікетування будинків чиновників та голів правоохоронних структур. Вони змусили владу до публічного коментування розслідування нападу на активістку. Смерть Катерини Гандзюк спричинила масові протести по всій Україні та за її межами [1], [2]. Саме справа Катерини Гандзюк спричинила винесення теми нападів на активістів в Україні на політичний порядок денний.

Після смерті Катерини в Україні з’явився реєстр нападів на активістів. У т.зв. «списку Гандзюк» знаходяться імена 55 активістів, на яких були скоєні напади протягом 2017-2018 років. Лише в 6 випадках з цього списку нападники були затримані.

На початку 2020 року розслідування вбивства Гандзюк активізувалося. 20.01.2020 Генеральна прокуратура спільно зі Службою безпеки провели в Херсоні ряд обшуків, зокрема в підозрюваних у замовленні вбивства Гандзюк — Владислава Мангера, Андрія Гордєєва та Євгена Рищука. Того ж дня прокурори затримали Ігоря Павловського.

24.01.2020 у Болгарії був затриманий підозрюваний в організації нападу на Катерину Гандзюк Олексій Левін. 16.03.2020 Левін був екстрадований в Україну і переданий співробітникам СБУ та Офісу Генерального прокурора.

18.06.2020 Печерський районний суд м. Києва заарештував Владислава Мангера без можливості внесення застави.

Попри те, що в Україні змінилась влада, замовники вбивства активістки досі залишаються не покараними. Справа Катерини Гандзюк є драматичним прикладом того, як поліція та прокуратура не виконують покладені на них обов’язки. Ця історія не є унікальною для сучасної України, але саме вона стала відомою на весь світ через смерть активістки та спробу влади перекласти відповідальність за це на когось іншого. Справедливе і неупереджене розслідування справи Гандзюк має стати індикатором прозорості та добрих намірів нової української влади.

4. Висновки та рекомендації

Переслідування громадських активістів є ілюстрацією загальноукраїнської проблеми з неефективною роботою правоохоронних органів, відсутністю незалежного правосуддя та безкарністю високопосадовців. Попри нещодавну зміну влади, напади на активістів не припиняються, правоохоронні органи продовжують зволікати із розслідуваннями, а суди виносити контроверсійні вироки. Через неефективність розслідування і безкарність напади на активістів в регіонах України досі продовжуються.

Частина громадянського суспільства розраховувала на зміни у зв’язку з обранням на посаду президента Володимира Зеленського, який під час кампанії неодноразово згадував напади на активістів, критикуючи свого попередника, тодішнього президента Порошенка. Однак ці очікування з кожним днем стають все примарнішими. Особливо після призначення оновленою Верховною Радою раніше скомпрометованого Арсена Авакова на посаду міністра внутрішніх справ. Призначення Авакова є несумісним із заявами президента Зеленського про оновлення влади. Жодні політичні домовленості українських еліт не можуть йти всупереч безпеці її громадян.

На відміну від попередника, президент Зеленський має всю повноту влади для проведення всіх заявлених реформ, розслідування нападів на громадських активістів та попередження нових. Необхідно не повторювати помилок попередньої влади, яка показала свою пасивність та навіть саботаж у реформуванні правоохоронних органів та судової системи, а також хронічну нездатність притягати до відповідальності корумпованих політиків та чиновників. Відсутність реальної політичної волі протягом 2014-2018 років санкціонувала дії, що призвели до відчуття безкарності і свавілля місцевої влади. У цих реаліях міжнародне співтовариство (від чиєї підтримки залежить Україна) сприймається як реальна рушійна сила, спроможна вплинути на покращення ситуації з правами людини в Україні. Громадянське суспільство України здатне до надзвичайної мобілізації та детермінації у захисті закону та опору проти порушень і свавілля влади.

Українська влада повинна усвідомлювати, що неможливість чи відсутність бажання гарантувати елементарну безпеку представникам свого ж громадянського суспільства може викликати негативну реакцію на міжнародній арені.

Рекомендації для української влади:

  1. забезпечити ефективне розслідування нападів чи інших форм переслідування громадських активістів, вчинених в період 2014-2020 років, притягати до відповідальності не лише виконавців, але й організаторів та замовників нападів на активістів;
  2. притягнути до відповідальності посадових осіб, які своїми діями або бездіяльністю спричинили до затягування розслідувань, втечі підозрюваних, зникнення чи фальсифікації матеріалів справ активістів, які стали жертвами нападів чи переслідування;
  3. необхідною умовою повернення авторитету українським правоохоронним органам є продовження реформи МВС, яка надалі буксує під керівництвом Арсена Авакова;
  4. продовжувати та посилювати співпрацю між громадянським суспільством і органами державної влади в рамках Тимчасової слідчої комісії при Верховній Раді України та на інших майданчиках;
  5. постійно моніторити ситуацію з правами людини, публічно засуджувати напади та інші форми переслідувань громадських активістів та контролювати хід розслідувань злочинів проти активістів;
  6. беззастережно дотримуватись вимог національного законодавства та виконувати всі міжнародні зобов’язання в сфері прав людини, взяті на себе Україною в рамках міжнародних домовленостей.

Рекомендації міжнародним партнерам України:

  1. здійснювати моніторинг перебігу розслідувань нападів та інших форм переслідувань громадських активістів, відряджати своїх представників на судові засідання у таких справах, готувати періодичні звіти та організовувати публічні зустрічі з переслідуваними активістами;
  2. публічно реагувати на нові напади та переслідування активістів, рішуче засуджувати дані факти, а також бездіяльність правоохоронних органів в разі неефективного розслідування;
  3. під час двосторонніх зустрічей з українською владою та на всіх міжнародних форумах порушувати питання нападів та інших форм переслідувань громадських активістів в Україні та вимагати розслідувати ці злочини;
  4. вимагати від української влади продовження реформування правоохоронних органів та судової системи як умову надання будь-якої фінансової підтримки Україні та здійснювати посилений контроль за цільовим використанням коштів;
  5. розслідувати походження закордонної елітної нерухомості українських високопосадовців та олігархів, підозрюваних у корупційних діях;
  6. необхідно надавати фінансування для якісної правової допомоги безпосередньо самим громадським активістам, які стали жертвами нападів, оскільки досить часто їхні потреби не покриває існуюча система безкоштовної правової допомоги; часто, у цих справах адвокат вимушений виступати сам проти зрощеної системи місцевої влади та місцевих правоохоронних органів.

Рекомендації для громадянського суспільства України:

  1. продовжувати публічно реагувати на напади та інші форми переслідування громадських активістів, здійснювати громадський контроль за розслідуваннями справ та моніторинг судових засідань у таких справах;
  2. організовувати та брати участь в адвокаційних кампаніях на захист громадських активістів в Україні;
  3. інформувати іноземні представництва в Україні та міжнародні правозахисні організації про факти переслідування та нападів на громадських активістів, а також про фактичний стан розслідування цих злочинів правоохоронними органами;
  4. проводити спільні навчання для активістів, які включатимуть обмін досвідом, юридичні консультації, основи самозахисту та інше.

5. Список співрозмовників, думки яких включені у звіт

а) представники влади:
Єгор Соболєв — народний депутат України VIII скликання, колишній Член Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції;
Людмила Денисова — Уповноважена Верховної Ради України з прав людини;

б) дипломати:
Хюг Мінгареллі — голова Представництва ЄС в Україні;
Дмитро Горчаков — співробітник Представництва ЄС із зв’язків з громадськістю;
Еамонн Прендергаст — співробітник Представництва ЄС із політичних питань;
Маттео Крістофаро — заступник голови місії посольства Італії в Україні;

в) експерти:
Олександр Бурмагін — виконавчий директор ГО «Платформа прав людини»;
Катерина Дячук — керівник відділу моніторингу свободи слова Інституту масової інформації;
Михайло Жернаков — голова правління Фундації DEJURE;
Дар’я Каленюк — виконавчий директор Центру протидії корупції;
Дмитро Купира — політичний аналітик, координатор проектів ГО «Центр громадянського представництва «Життя»;
В’ячеслав Ліхачов — провідний експерт Конгресу національних громад України;
Олександра Матвійчук — голова правління Центру Громадянських Свобод;
Метью Шааф — голова Freedom House Україна;

г) громадські активісти, м. Одеса:
Тетяна Герасимова — журналістка, лідер «Експертно-аналітичного агентства «Група 2 травня»;
Олег Михайлик — очільник одеського осередку партії «Сила людей»;
Олександр Орлов — польський журналіст-розслідувач, колишній політв’язень в Україні;
Олександр Славський — програмний директор Impact Hub Odessa;
Сергій Стерненко — юрист, керівник НГО «Небайдужі»;
Віталій Устименко — лідер ГО Автомайдан Одеса;

ґ) громадські активісти, м. Кривий Ріг:
Руслан Бондаренко — волонтер, активіст;
Антон Кравченко — журналіст, активіст;
Артем Морока — учасник Автомайдану Кривий Ріг, колишній голова міської організації РПЛ;
Ірина Туровська — депутат Дніпропетровської обласної ради;

д) група активістів ініціативи «Хто замовив Катю Гандзюк?»:
Катерина Бутко — активістка ВГО «Автомайдан»;
Владислав Грезєв — засновник платформи Lobby X, організатор TEDxKyiv;
Назарій Кравченко — керівник ГО «Речовий доказ»;
Масі Найєм — юрист, засновник юридичної компанії «Міллер»;
Богдан Чумак — голова ГО «Правозахисна ініціатива»;

е) родичі політичних в’язнів:
Елеонора Бекірова — донька українського політв’язня в Росії Едема Бекірова;

є) політичні біженці, які шукають притулку в Україні:
Жанара Ахметова — журналістка та опозиційна діячка з Казахстану;

ж) учасники круглого столу «Переслідування та порушення прав громадян України на території Росії, Білорусі та Казахстану»:
Ірина Суслова — народний депутат України VIII скликання, член комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин;
Василь Кирилич — заступник Директора Департаменту — начальник Управління консульського забезпечення МЗС України;
Олександра Романцова — виконавчий директор Центру Громадянських Свобод;
Петро Вигівський — Представник ГО «Асоціація родичів політв’язнів Кремля»; батько політв’язня Валентина Вигівського.

Висловлюємо подяку усім, хто зустрівся з членами місії та надав інформацію про фактичну ситуацію з правами людини в Україні.