Гарячі теми:

Чому я «стукачу» за кордоном, а праві не можуть пережити цього? Слід пам’ятати, що партія «Право і Справедливість» та Польща – не одне і теж

Минулого тижня – не вперше та й, напевно, не востаннє – мене зустріла хвиля ненависті з боку «правої» спільноти. І все тому, що ми разом з делегацією Фундації «Відкритий Діалог» вирішили провести ряд зустрічей у Вашингтоні, які випадково збіглися з візитом президента Дуди.

Метою зустрічей було проінформувати американських політиків, які приймають рішення стосовно поточного стану верховенства права (особливо щодо громадянських свобод) в Польщі. Судячи з результатів опитування інтернет-сервісу «Polityczek», наші дії підтримали 800 осіб і лише 15 були проти.

На моє велике здивування, один з моїх твітів набув широкого розголосу, особливо серед проурядової спільноти.

Проурядові ЗМІ з ентузіазмом підхопили цю тему, а праві коментатори, такі як Давид Вільдштейн і Яцек Пікара, прямо заявили, що мій візит став доказом того, що я є агентом спецслужб Росії та Німеччини (до речі, дуже цікаво, як би виглядав цей спільний інтерес). «Тарговицька конфедерація живе і процвітає», – прокоментував Рафал Земкевич.

Однак саме Олександра Якубовська відзначилась більше всіх, як в соціальних мережах, так і в пресі. Брехливі звинувачення колишнього члена Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (PZPR), засудженої за корупцію, і політика Демократичного лівого альянсу (SLD), яка тепер перейменувала себе в «праву зірку», змусили мене ще більше повірити в те, що я все правильно роблю. Якщо така нечесна і непостійна людина, бере мене – людину без особливого впливу – на приціл, то це означає, що я зробив щось правильно.

Насправді, те, що я робив – це просто виконував досить ефективно свою роботу протягом багатьох років (а саме з моменту заснування Комітету із захисту демократії), використовуючи свій вплив в Брюсселі (а також інші зарубіжні контакти), щоб інформувати світ про дії польської правлячої партії і застерегти всіх від подібного сценарію. Моє спонтанне, із суперечливою назвою, «Керівництво з виживання в умовах авторитаризму» отримало 3 мільйони переглядів за перший місяць, було перекладено на кілька мов (наприклад, турецьку та філіппінську) і стало натхненням для створення веб-серіалу.

Пані Якубовська розпочала свою тираду з коментаря, який прекрасно ілюструє її нерозуміння ситуації (або навмисне маніпулювання – в кінці кінців, мова йде про представника комуністичного «Dziennik Telewizyjny»). Вона охарактеризувала мій візит в Штати як «донос на нашу країну», посилаючись на мій зв’язок з іноземними спецслужбами.

Важко сказати чи мала вона на увазі Москву, Берлін або Сороса, але, ймовірно, це теж не важливо. Важливо тільки те, що якщо хтось погано відгукується про Польщу, то це означає, що якась секретна спецслужба заплатила йому/їй за це. Я припускаю, що ця ж секретна спецслужба «спонсорувала мене», аби я став членом Комітету захисту демократії (заради якого я залишив колишню роботу), пізніше, працюючи в «Wyborcza», а тепер – в Фундації «Відкритий Діалог».

Невігластво чи маніпуляції Якубовської (як і сотню тролів, які з такою швидкістю обсипають мене образами, що адміністратори в Твіттері ледве встигають їх видаляти), я описав всього кількома словами: «Право і Справедливість» – це не нація».

Праворадикали намагаються за всяку ціну прирівняти правлячу партію до нації в нашій свідомості. Не дивно, коли це робить журналіст-комуніст, але подив викликає той факт, що цей комуністичний наратив шалено популярний серед усієї правої спільноти – тієї, яка захищає футбольних уболівальників, що скандують «раз серпом, раз молотом».

Що ж, панове, я можу здивувати вас, але партія «Право і Справедливість» не є ні країною, ні нацією, ні Польщею. Це партія, яка, хоч і обрана демократичним шляхом, зійде нанівець, як і попередня (прим. перекладача: Польська об’єднана робітнича партія), яка роками обмежувала нашу свободу і демократію. Тому я закінчив своє невеличке «Керівництво» такими словами: «Пам’ятайте, що кожен авторитарний, тоталітарний і фашистський режим в історії в кінцевому підсумку зазнав невдачі завдяки нації», наголошуючи, що одне протистоїть іншому, і вони не рівні.

Коли я приїхав в США, мені було дуже приємно зустрітися з представниками Держдепартаменту, кількома конгресменами і сенаторами, Гельсінською комісією, а також провідними аналітичними центрами, поділившись з ними підбіркою останніх доповідей польських і зарубіжних неурядових організацій, серед яких Amnesty, Human Rights Watch і Фонд Баторія. Я не «доносив на державу», а захищав від руйнівної сили.

В умовах, з якими, звичайно, я не маю права навіть порівнювати себе, але зі схожою мотивацією і рішучістю, Ян Новак-Езераньський, журналісти «Радіо Свобода» та Союз польських журналістів, робили це ще багато років тому. Вони розуміли, що якщо наші західні сусіди (сьогоднішні союзники) будуть краще інформовані про ситуацію в країні, то польська влада подумає двічі, перш ніж налаштувати партійний апарат проти громадянського суспільства. І так само, як тоді патріотичним обов’язком було захищати дисидентів «Солідарності», сьогодні ми повинні захищати переслідуваних суддів, Ельжбету Підлісну та Людмилу Козловську.

Однак, партія «Право і Справедливість» подбала про те, аби до останніх (Ельжбети Підлісної та Людмили Козловської) ставилися як до осіб, які переслідуються польською владою. «За кордоном вона може заявляти про себе як про жертву репресій польського уряду. І має на це повне право», – написав Бартош Веліньський про Козловську в «Gazeta Wyborcza».

Тому, замість того аби дублювати пропагандистські методи Польської Народної Республіки, варто подумати про те, які мотиви людини, «що доносить на країну», якого праворадикали з задоволенням лінчували б або повісили (я і сам отримував десятки таких погроз), і кому насправді ця ситуація на руку, а хто програє.

Звичайно, у програші залишаться ті, хто голосніше за всіх кричить (прихильники правлячої партії), яким здається, що в епоху Інтернету світ ніколи не дізнається про дії їхніх лідерів. Візьмемо, наприклад, випадок з «веселковою Божою Матір’ю» (прим. перекладача: 51-річна жінка була заарештована за зображення Божої Матері з німбом, розфарбованим у кольори веселкового прапора ЛГБТ) або депортацію Козловської – обидві події були висвітлені в найбільших світових виданнях Великобританії та США.

Про репресії проти судової влади в Польщі, вже регулярно, повідомляють провідні світові організації, що захищають демократію і верховенство права. Моє завдання практично полягає в тому, щоб вставити посилання в Twitter або роздрукувати документ, доступний в Інтернеті, і передати його потрібній людині в Капітолії, заощадивши йому/їй кілька хвилин «пошуку в Google».

Ті, хто виграють – це громадяни, це сама Польща, що здобуває свободу і демократію, яку, на жаль, мають охороняти наші західні друзі (як це нещодавно було зроблено, наприклад, Судом Європейського союзу). Переможець – це мій 18-річний брат, який тільки починає вчитися в Польщі і бажає отримати вищу освіту у вільній країні. Він – мій «таємний лідер», а не Путін, Меркель чи Сорос.

Тому, будь ласка, пані Якубовська і Ваші прибічники дайте відповідь на питання, чи дійсно моя мотивація «стукати» заслуговує на шибеницю.

Джерело: natemat.pl