Фундація «Відкритий Діалог» створила Будинок для незалежних матерів під Варшавою. Це перший заклад такого типу в Польщі. Його створенням займалася, зокрема Агата Дзьопа, волонтерка, яка допомагає біженцям на варшавському вокзалі. Українські жінки з дітьми мешкають в односімейному будинку у сільській місцевості. Усього понад 20 осіб.
Будинок для незалежних матерів був створений в орендованому односімейному будинку в невеликому селі Якубовізна — за годину їзди від Варшави. Навколо багато зелені, тиша та спокій. За словами співвласника будинку Петра Кусьмідера, будинок його бабусі та дідуся готували для співробітників місцевих компаній. «Але почалася війна, і все змінилося. Ми вирішили допомогти жінкам, які разом зі своїми дітьми опинилися у скрутный ситуації», — каже він.
У будинку три поверхи, на кожному поверсі є ванна кімната, кухня і кімнати. Два поверхи вже зайняті мамами з дітьми, на третьому поверсі зараз триває ремонт, бо у черзі на заселення вже стоять нові родини.
Наталя з Харкова
Наталя переїхала до цього будинку два місяці тому разом зі своєю 13-річною дочкою Настею. Разом із ними до Польщі приїхала і її бабуся — мати Наталії, але після недовгого перебування вона вирішила повернутись додому. «Її неможливо було вмовити залишитися. Вона дуже сумувала», — почули ми.
Жінки залишали Харків у темряві — вони не знали, де опиняться. Спочатку волонтери розмістили їх у виставковій залі у Варшаві. У натовпі інших людей вони чекали, що буде далі. Там вони зустріли Агату Дзьопу, засновницю Будинку для незалежних матерів. Саме вона допомогла їм.
Ідея полягає в тому, що Будинок для незалежних матерів має стати місцем постійного проживання не на місяць чи два, а на більш тривалий термін. Стільки скільки буде потрібно. Проект було реалізовано за підтримки Фундації «Відкритий Діалог». «Жінки, які тут мешкають, ні за що не платять. Ми сплачуємо оренду, комунальні послуги. Ми також платимо за покупки», — каже Агата Дзьопа.
Українські жінки самі роблять покупки, щоб стати незалежними, мати контакт із польською мовою та самостійно приймати рішення. У Будинку мешкають понад 20 людей, зокрема й молода дівчина, яка вже тут, у Польщі, три тижні тому народила дівчинку.
Наталя каже, що це місце дозволяє матерям стати на ноги. «Справді, у нас тут є все», — підкреслює вона. «Ми допомагаємо одна одній, ми можемо покластися одна на одну», — додає вона. На запитання, чи вона повернеться до Харкова, вона відповідає, що не знає. «Моя донька ходить до школи, все краще розмовляє польською, має тут друзів. Вона вже з нетерпінням чекає на 1-ше вересня, щоб повернутися до школи
після літніх канікул. Найголовніше, що ми тут у безпеці», — радіє мама Насті.
Її дочка підліток — весела, усміхнена дівчина, яка, за її словами, почувається у Польщі дуже комфортно. Вона також підтримує зв’язок із своїми однокласниками у Харкові. «Наскільки ми знаємо, кажуть, що зараз у Харкові все заспокоїлося. Але я не знаю, чи я хочу повертатися, моя мама теж не знає. Там війна, а тут — мир. Хоча, звичайно, ми сумуємо за домом», — зізнається дочка Наталії.
Наталя наголошує, що найголовніше для неї зараз — знайти роботу. Протягом двох тижнів вона їздила на роботу до Варшави, до одного з відомих готелів. Працювала покоївкою. «Було важко, доводилося працювати по 8-9 годин на день», — каже вона. Платили мало — 400 злотих за тиждень роботи. Вона звільнилася. Сьогодні вона працює у селі — допомагає у місцевому кафе. Але вона також постійно шукає й інші варіанти роботи.
Слава, психолог з Києва
Будинок для незалежних матерів — це місце, де жінки з дітьми можуть розраховувати на підтримку, зокрема психологічну. Із дітьми працює київський психолог В’ячеслав Конотопчик. За його словами, він проводить терапію в ігровій формі. Ми маємо можливість взяти участь в одному занятті, щоб розрядити емоції. Спочатку крики у подушку. Діти кричать так голосно, як тільки можуть. «Чому так тихо?» — сміється психолог. Видно, що вони чудово розуміють одне одного.
У великій мисці розчиняють крохмаль, додають борошно і формують тісто. Кожна дитина може місити, ліпити фігурки чи вареники. Водночас постійно точаться розмови про все на світі. Те саме відбувається і на заняттях з ручного розпису. «Нещодавно вони малювали свою сім’ю, свою оселю. Один із хлопчиків намалював кров, багато крові», — розповідає Слава. Для нього це сигнал, що з цією конкретною дитиною ще треба попрацювати над проблемою. «Найголовніше, щоб діти відчували у мені опору, допомогу. Вони повинні відчувати, що перебувають у безпечному місці, серед добрих людей, що їм нічого не загрожує. Найголовніше — це тут і зараз. Безпека та душевна рівновага», — каже психолог.
Він буває у Будинку регулярно, один чи два рази на тиждень, приїжджаючи сюди із Варшави. Важливо, що сам він українець, родом із Києва, де він працював психологом та терапевтом. Той факт, що він розмовляє з дітьми їхньою мовою, також дуже важливий для них.
Аліна із Запоріжжя
Аліна, 29 років, прибула до Польщі 6 березня разом зі своєю 6-річною донькою Поліною. Вони їхали потягом понад 24 години і не мали з собою навіть води. «Ми не знали, що на нас тут чекає. Ми прибули на вокзал Варшава-Західна, і звідти волонтери направили нас до виставкової зали. Там був натовп людей, дихати не було чим. Дочка плакала, хотіла їсти, спати. Було важко», — каже Аліна.
У виставковій залі вони провели п’ять днів. «Одна з моїх подруг прочитала про Агату у Facebook і зв’язалася з нею. Агата зателефонувала мені, і ми домовилися, що вона відвезе мене до цього Будинку для незалежних матерів. Саме тоді у залі з’явилися злодії, нам стало страшно», — згадує українка.
Аліна довірилася Агаті. «Я не знала, куди ми їдемо, але відчувала, що це буде гарне місце. Так і є», — каже вона. Вона підкреслює, що її дочка ожила, ходить до дитячого садка і щаслива. «Ми посадили багато рослин тут, біля будинку: помідори, огірки, петрушку, цибулю. Але найголовніше, я почуваюся тут у безпеці. Справді у безпеці»,
— каже українка. За її власним зізнанням, війна застала її у дуже важкий період життя, одразу після розлучення з чоловіком.
«В Україні залишились мої батьки. Я відчуваю безпорадність від того, що я не маю можливості допомогти їм. Єдине, що я змогла зробити, це надіслати посилку із продуктами. Майже 20 кілограмів», — каже вона. «Посилка йшла три тижні. Але вона таки дійшла, батьки були дуже щасливі. Тому що там не вистачає всього, до того ж, все подорожчало вп’ятеро», — додає наша співрозмовниця.
Аліна багато готує, їй це приносить задоволення. Нас зустріла ціла гора з млинців. «Діти люблять млинці плюс наші українські сирники, пироги. Я готую, щодня встаю о 6-й ранку і йду на кухню», — каже вона. В Україні вона працювала у дитячому садку, зокрема, з дітьми із розладом аутистичного спектру. У Польщі вона поки що працює у місцевому кафе та в піцерії, але також шукає й іншу роботу.
Світлана із Дніпропетровської області
Світлана, працівник банку, вирішила залишити Україну не одразу, а лише 6 квітня. За її словами, вона готувалася до цього кілька тижнів. Валіза була готова, але щодня вона казала собі: «ще один день, ще два дні». «Я бачила, що моя 14-річна донька дуже важко це сприймає. Вона не могла спати, була неспокійною. Вона попросила мене поїхати. Вона казала, що їй страшно, що це страшно», — каже Світлана.
Вони багато пережили, каже вона. Ракети пролітали над їхніми головами і потрапляли до сусідніх будинків. Майже щодня сім’я проводила кілька годин у підвалі, ховаючись від вибухів. «Ми підтримували зв’язок із друзями у Польщі. Ми знали, куди їхати, хоч, звичайно, нічого не можна було сказати з упевненістю на 100 відсотків. Ми не були впевнені, прийме нас хтось чи ні», — каже вона.
За її словами, тепер вона почувається спокійно та в безпеці. «Я також бачу, що моя дочка спокійна, хоча поки вона не хоче йти до польської школи, вона навчається лише онлайн. Для мене найголовніше — це її благополуччя», — додає Світлана. Вона зізнається, що хотіла б залишитись у Польщі назавжди. Вона хоче стати незалежною, знайти хорошу роботу, житло. «Я думаю, що тут будуть якісь перспективи», — каже
вона.
Кампанія за участю відомих актрис, співачок, журналісток
Як розповіла Катажина Щипська із Фундації «Відкритий Діалог», Фундація хоче зібрати один мільйон злотих, щоб створити більше Будинків, подібних до того, що знаходиться під Варшавою. Кожна копійка на рахунку, кожен може приєднатися до збору. Кампанія називається «Це могла бути я» — у ній беруть участь Магдалена Бочарська, Ганна Дерешовська, Наталія Пшибиш та Барбара Курдей-Шатан.
Джерело: tok.fm
