Коли Росія вторглася в Україну, Івона та Агата одразу почали допомагати на одному з варшавських вокзалів. Пізніше вони стали волонтерами у виставковому залі Ptak Warsaw Expo. Проте увесь час вони відчували, що хочуть зробити більше. Відтак вони вирішили підтримати жінок, які покинули своє звичне життя по той бік східного кордону, щоб урятувати власних дітей. Двоє польських жінок створили Будинок для незалежних матерів.
Івона зізнається, що в перші дні після початку війни вона не знала, як допомогти людям, які рятувалися від терору. Вона розуміла, що не може просто стояти і дивитися на те, що відбувається. Агата Дзіопа майже одразу ж вирушила на вокзал, щоб роздавати їжу та допомогти розгубленим українцям, яким удалося дістатися Польщі. Коли Івона побачила репортаж Агати у соціальних мережах, вона зрозуміла, що має їй допомогти. Відтоді вони працюють разом.
Один будинок, багато історій
Якубовізна — це невелике село, розташоване неподалік Чинува у Мазовецькому воєводстві. Місцевість складається здебільшого з фруктових садів і лугів. Саме це місце стало надійним притулком для жінок-біженок та їхніх дітей.
Спершу двоє польських жінок допомагали на вокзалі — Агата навіть взяла неоплачувану відпустку на роботі.
«Агата взяла мене на вокзал. Я прийшла туди із сином, і ми побачили, що відбувається. Це допомогло мені зрозуміти, як ми можемо допомогти цим людям. Агата розповіла нам, як вона розміщує людей у довколишніх нічліжка. Попит був величезний», — згадує Івона.
Саме в цей момент вони дійшли висновку, що така допомога не має сенсу. Гроші, витрачені на одну ніч, можна було б витратити краще — так, щоб допомогти біженцям у довгостроковій перспективі. Тоді й народилася ідея створення будинку для самотніх матерів під Варшавою.
«Ми вирішили, що хочемо допомогти жінкам, які лишилися тут сам на сам. Якщо в сім’ї, яка біжить із країни є чоловік, це автоматично дає більше можливостей впоратися із ситуацією. Проте, коли жінка виїхала одна, з маленькою дитиною, без грошей і перспектив, вона стає частиною найвразливішої соціальної групи, яка потребує допомоги та притулку», — пояснює Івона.
Засновниці Будинку завжди дотримуються певних правил. Будинок приймає жінок-біженок, які готові працювати, дбати про будинок, підтримувати інших жінок, що знаходяться тут, і в майбутньому стати на ноги. Вони обидві наголошують на важливості участі місцевої спільноти.
«Нам дуже пощастило. Навколишня громада нас дуже підтримала. Пан Петро, який надав нам будинок, погодився тримати орендну плату на досить низькому рівні, щоб жінки могли платити за неї, коли стануть самостійними», – пояснює Івона.
Безпечний притулок для жінок-біженок
Будинок було пристосовано для проживання кількох сімей. На першому поверсі наразі триває ремонт і згодом він буде доступним для розміщення там нових людей.
Однак, на цьому проект не закінчується. Крім проживання, польські жінки забезпечують психологічну підтримку та курси польської мови. Дітям біженок надані місця в місцевій школі та дитячому садку. Агата та Івона також шукають роботу для мешканців будинку, перевіряючи кожну пропозицію, щоб українські жінки могли
отримати гідні умови.
Через деякий час вони вирішили, що не можуть собі дозволити фінансувати перебування кожної жінки самостійно. Тоді вони почали співпрацювати із Фундацією «Відкритий Діалог», а Агата стала координатором проекту.
Марина
Марина родом із Донецька. Вона рятувалася від війни на легковій машині разом із десятьма іншими людьми. У Якубовізні вона опинилася 8 березня, тобто через тиждень після вторгнення російських військ. Чоловік Марини залишився в Україні. Пара підтримує зв’язок телефоном. Аліна, ще одна мешканка Будинку, яка потоваришувала
з Мариною, зізнається, що ці розмови дуже напружені та емоційні. Видно, що пара мужньо намагається перенести розлуку, хоч це дається їм нелегко.
«Вони сиділи буквально один на одному. Вони приїхали на вокзал до Варшави, де їх помітила Ніна, яка працює у мене. Ніна — українка, і від початку вона була дуже активним волонтером на вокзалі. Якось вона помітила групу дуже напружених жінок із дітьми. Із цієї групи саме Марина вирішила жити тут зі своєю дочкою. Інші члени групи продовжили свій шлях», — згадує Івона.
Марина цінує життя в організованому будинку. Вона родом із такого ж маленького містечка. Тут жінці вдалося знайти роботу на місцевому ринку. Після прохання та телефонного дзвінка Івони Марина пішла на співбесіду. Незважаючи на незнання польської мови, вона дуже добре представила себе і отримала роботу.
Аліна
Вона приїхала до Польщі із Запоріжжя. Її батьки, бабуся та дідусь залишилися в Україні. Перші зароблені гроші вона витратила на те, щоб надіслати сім’ї продуктові посилки.
«Зараз їм доводиться платити 15 доларів за буханець хліба. Скільки б людей не було в сім’ї, вони можуть купити лише один буханець і за такою ціною», — пояснює вона.
До війни вона працювала у дитячому садку. Наразі вона хапається за будь-яку випадкову роботу, яку може знайти. Має шестирічну доньку, яка швидко адаптувалася до нового середовища і вже починає говорити польською. Шлях Аліни до Польщі був довгим і сповненим несподіваних поворотів. Спочатку вона не знала, чи варто взагалі їхати з країни. До другого березня.
«Цього дня розпочалося масове бомбардування. Ми опинилися в укритті. Моя дочка була дуже налякана. Я не спала всю ніч, розмірковуючи, що мені робити. Тоді я зрозуміла, що ми не можемо там залишатися. Ми мали покинути будинок, але мої батьки не хотіли їхати. Вони щодня плачуть, але розуміють моє рішення», — згадує
Аліна Духонченко.
Жінка розійшлася із чоловіком за вісім місяців до початку війни. З цього моменту вонасама займалася вихованням дитини. Вирішивши виїхати до Польщі, вона зібрала одну сумку, взяла документи та вирушила в дорогу. Вона згадує, що на вокзалі був величезний натовп розгублених людей. Йшов сніг, було холодно. Вони з дочкою багато годин чекали на потяг. Коли він прибув, люди кинулися займати місця.
«Це було схоже на останні хвилини життя. Усі почали бігати в паніці. Деякі люди сідали до поїзда без особистих речей, просто щоб зайняти місце та поїхати». Подорож зайняла 24 години. Аліна мала лише одну маленьку пляшечку води для себе та доньки, і вона мала економити її — невідомо, коли буде можливість отримати щось,
щоб вгамувати спрагу. Після прибуття до Львова вона планувала поїхати на таксі до брата колишнього чоловіка, який мав допомогти їй знайти безпечне місце. Але тут на жінку чекав ще один сюрприз. Таксист зажадав за поїздку дві тисячі доларів.
Наступного дня вона знову приїхала до Львова, щоб залишити Україну. Вона опинилася на Західному вокзалі Варшави, звідки її перемістили до зали у Надажині, де вонапровела з дочкою п’ять ночей, протягом яких працювала волонтером.
«Люди поводилися як мавпи. Вони буквально кидалися на їжу. Я сховала свою сумку і їжу для дочки в пакет для сміття, який поклала під коліна. Я спала сидячи, бо так було безпечніше. У коридорі було багато людей. Я пам’ятаю, що одного разу вночі чоловік поряд з нами помер уві сні».
Саме тут, у Надажині, Аліна зустріла Агату. Тепер вона називає польських жінок, які привели її до Будинку для незалежних матерів, своєю «польською родиною». У Якубовізні вона перебуває вже два місяці. Я запитала Аліну, чи хотіла б вона колись повернутися в Україну. Вона відповіла, що не знає. Що вона точно знає, то це те, що вона хоче стати перекладачем і допомагати жінкам, які приїжджають з України і не говорять ні англійською, ні польською.
Вікторія
Мама маленької Ксенії приїхала до Польщі із Запоріжжя на дев’ятому місяці вагітності. У неї почалися пологи практично відразу, як вона дісталася Східного залізничного вокзалу. Волонтери швидко доправили її до лікарні.
«Вона нікому не дозволяла торкатися до себе. За кілька днів Ксенія таки народилася. Її мама чекала на перекладачку Олю до самого кінця. Коли Оля приїхала, Вікторія народила за десять хвилин. Це також дещо доводить», — пояснює Агата. Чоловік жінки, коли дізнався, що став батьком, розплакався в телефон від радості та полегшення, що його родина у безпеці. Сам він залишився в Україні.
Ксенія — крихітна дівчинка, якій менше тижня. За оцінками Івони та Агати, вона важить близько трьох кілограмів. Вікторія перебуває під постійним медичним наглядом. Медики рекомендували відважній мамі поки що якнайбільше часу проводити лежачи — її організм потребує відновлення після пологів.
«Ми не можемо спати, тому що ми маємо їм допомогти»
Наведені історії — лише деякі з багатьох. З початку війни до Будинку для незалежних матерів прибуло багато жінок. Дехто з них був просто проїздом. Однією з таких була Даша, яка приїхала до Якубовізни зі своєю матір’ю та двома доньками. Щоб дістатись безпечного місця, вони бігли через мінне поле. Молодшій дівчинці було лише кілька тижнів. Вона народилася у бункері 28 лютого.
«Якоїсь миті чотирирічна донька Даша зупинилася і не могла рухатися. Вони думали, що не дістануться до автобуса. Жінки розповідали, як росіяни наставили на них автомати, як вони застрелили їхнього сусіда у них на очах. На щастя, їм пощастило прорватися. Перші два дні вони весь час спали, не виходили з кімнати», —
розповідають Івона та Агата.
Відновивши сили, вони продовжили свій шлях. Івона та Агата наголошують, що слухати історії українських жінок дуже важко, але водночас це дає їм мотивацію допомагати далі.
«Ми хочемо дати цим жінкам вудку, а не рибу, щоб вони могли стати незалежними у майбутньому. Я дуже вірю в силу жінок», — додає Івона.
Вони обидві мріють створити ще кілька таких будинків, для чого й необхідно зібрати більше коштів. Тому вони організували збір, який можна підтримати, перейшовши за цим посиланням.
Джерело: kobieta.wp.pl