Наталія Мельниченко, Лукаш Кренчік та Томаш Мислек із Фундації «Відкритий Діалог» вирушили в Україну з гуманітарною допомогою. За 9 днів вони проїхали майже 4200 км. Вони були, зокрема, у Києві, Харкові, Вінниці та Куп’янську. Вони розмовляли з мирними жителями та українськими військовими, яким вони привезли безпілотники. Вони мали нагоду поговорити з російськими полоненими, але не стали цього робити. Чи можуть вони розповісти, що вони там бачили? «Не всі знають, як це виглядає в реальності», — кажуть вони.
Матеуш Пшиборовський: Ви вже оговталися після повернення з України?
Наталія Мельниченко: У мене все ще є бажання діяти.
Лукаш Кренчік: Я хочу повернутися туди якнайшвидше.
Томаш Мислек: Саме так.
Наталія: Усі, кого ми знаємо — хоч людей, які їздять на фронт до хлопців, не так багато, втягуються в це. І спочатку я здивувалася, адже як: зрештою там небезпечно, навіщо ризикувати? Та це викликає звикання.
Наталія, ви були на Майдані на рубежі 2013 та 2014 років.
Наталія: Так.
Я до того, що ви знаєте, до чого це могло призвести. Однак це був ваш перший раз
на фронті.
Лукаш: Наталія вже допомагала групі «Шершень», до якої ми хотіли дістатися, а за співпраці з Gazeta Wyborcza та депутатом Краківської міської ради Лукашем Вантухом ми також доправили гуманітарну допомогу мирним жителям Куп’янська, Краматорська та Слов’янська.
Томаш: Ми також їздили до Києва та Харкова. План був такий: провести перші три дні разом, а потім розділитись, і поїхати на автомобілі Фундації на південь, у Херсонську область.
Наталія: Фундація надає допомогу Україні з часів Майдану та з перших днів війни на сході — відправляє бронежилети та каски. Там у нас був кореспондент, який приймав гуманітарну допомогу не лише для військових, але й для мирних мешканців. І ось це була наша перша подорож як Фундації.
Ми об’єдналися та поїхали у складі гуманітарного конвою. Ми також мали свій план: їхати на південь, де йшли важкі бої, тобто в околиці Херсона та Миколаєва. У. нас були бронежилети від Фундації та безпілотники від мене, бо я збирала гроші у варшавських театрах.
Я зв’язалася з хлопцем, з яким познайомилася під час Майдану — він досить відомий в Україні співак, який став військовим. Наш спільний друг спитав, чи не знаю я когось, хто міг би купити дрон з головкою нічного бачення та тепловізором.
Я сказала, що зберу гроші, і так розпочався збір коштів у театрах. Ми відправили обладнання, і виявилося, що це було саме те, що їм потрібно, тому що хлопці були в розвідгрупі і повинні були мати можливість бачити місцевість навіть уночі. Виявилося, що ще були кошти на те, щоб придбати їм денні безпілотники. І ми доставили їх у ході цієї місії.
За 9 днів ви проїхали майже 4200 км.
Томаш: Коли ми спали в готелі у Харкові, довкола були обстріли ракетами.
Наталія: Коли ми їхали Україною, нам також довелося проїхати через безліч блокпостів. На щастя, на кожному кроці нас зустрічали із доброзичливістю. Вони знали, що ми з Польщі.
Лукаш: Ми неодноразово порушували комендантську годину і змушені були проїжджати через ці блокпости вночі, тобто коли рух на дорогах, крім військових машин, був повністю перекритий.
І що тоді?
Томаш: І тоді українці зустріли нас із добротою, завдяки якій ми змогли продовжити шлях.
Наталія: Звісно, нас перевіряли, іноді менше, іноді більше. Бувало, що військові намагалися говорити з нами польською. Це вперше, коли я бачу щось подібне.
Лукаш: Коли ми в’їжджали до Харкова під час комендантської години, було 11 блокпостів на відстані 10 км, і нас щоразу перевіряли. Можна сказати, що повернення з Краматорська займало приблизно стільки часу, скільки проїхати 10 км Харковом.
Наталія: Харків звільнений від окупантів, але він також є однією з найпопулярніших цілей росіян, тому комендантська година дотримується свято. Сигнали тривоги лунають практично щодня. Бувають і вибухи, вони траплялися під час нашого перебування.
Томаш: І відключення електрики.
У вас є можливість і бажання відверто говорити про те, що ви там бачили?
Томаш: Звісно.
Наталія: Ми повинні говорити про це, тому що не всі знають, як це виглядає насправді, а по-друге, світ має знати про це. Це виглядає зовсім інакше, коли ми бачимо війну, яку висвітлюють у ЗМІ.
Лукаш: Можна сказати, що ми теж бачили лише невелику її частину, але ми були в безпеці — на щастя — завжди на день попереду.
Що ви маєте на увазі?
Лукаш: Ми покинули Харків та поїхали до Миколаєва. Наступного дня відбулося бомбардування у центрі Харкова. Там, де ми були напередодні, буквально.
Томаш: Днем раніше ми стояли там, де пізніше впала ракета, залишивши величезну діру на дорозі.
Наталія: Це просто приклад. Важливо також те, що допомога виглядає інакше, коли ви сидите на дивані, як часто каже Лукаш, що ми також, звичайно, робимо. Але це трохи інше, коли ти бачиш це все на власні очі. Нам пощастило, що ми знали українську мову, тому ми мали можливість поговорити як з цивільними, так і з військовими. Ми навіть мали можливість поговорити з російськими військовополоненими, але ми цього не зробили.
Якими є сьогодні потреби цивільного населення?
Наталія: Ми привезли багато їжі, але ніхто не подумав про те, що ці люди не мають електрики і, наприклад, не мають свічок або сірників.
Я бачив ваш пост у Facebook: «Українці просять сірники, менструальні прокладки та солодощі для онуків».
Томаш: Їм також потрібні резервуари для води.
Наталія: І загалом питна вода була б для цих людей чимось чудовим. Їм доводиться ходити до річок та перевіряти, чи не заражена вода.
Томаш: Йдеться про елементарні речі, про які ми навіть не замислюємося.
Наталія: Але це очевидно, бо якщо немає електрики, їм потрібне світло. Якщо немає опалення, їм потрібен теплий одяг або якісь портативні обігрівачі.
Це ті речі, без яких людина не може вижити. І ще потрібні речі, про які українці не говорять, але ми це очевидно бачимо. Мене дуже вразило — і ви можете побачити це на одному із опублікованих мною відеозаписів — те, що ці люди ходять у рваному одязі і навіть не просять нового. Вони просто по десять разів латають те, що мають, тому для них отримати звичайний одяг означає дуже багато.
Звичайно, я не говорю про одяг, який хтось уже зносив і віддав би, бо це також обмежує його гідність. Давайте уявимо себе у схожій ситуації: хотіли б ми носити старі розтягнуті светри? Українці хочуть відчути трохи гідності та нормальності у цих принизливих обставинах. У цьому відео є також фрагмент, в якому жінка з рудим волоссям отримує від нас допомогу і дякує нам з такою неймовірною грацією та гордістю. Вона все ще намагається бути леді, незважаючи на обставини, в яких вона опинилася. Це показує, що цим людям насамперед необхідно зберігати гідність.
Що було найважче для вас?
Томаш: Не висипатись.
Наталія: Для мене найболючішими були сльози обслуговуючого персоналу в готелях, де ми зупинялися. Вони підходили до нас і дякували за те, що ми робимо. Вони могли навіть не знати, що ми взяли з собою, але вони плакали, знаючи, що ми вирушаємо в такі далекі краї та ризикуємо життям.
Мене також вразив вигляд розірваних на частини тварин, які потрапили під ракету, наприклад, або загиблих після того, як наступили на міну на дорозі. І собаки, які обшукують руїни в пошуках хоч якоїсь їжі. Людина, зрештою, здатна якось справлятися із ситуацією, спілкуватися. Покинуті тварини, ні в чому не винні, убиті… Представникам нормальної цивілізації це важко уявити.
І масштабність руйнувань.
Наталія: Не знаю, як Лукаш і Томаш, але я була трохи підготовлена до цього. Я стежу за новинами з України, маю родичів в Україні, і я знаю, як це виглядає. Звичайно, коли ми підійшли до зруйнованої будівлі у Слов’янську, яке зараз є містом-привидом, ми відчули себе маленькими людьми.
Лукаш: Вразило місце атаки у Вінниці, де загинули діти. І іграшки, що лежать на уламках, де раніше була парковка торгового центру.
Наталія: Увесь світ почув історію маленької Лізи, яка котила візок, повертаючись з мамою з кабінету лікаря додому. За півгодини дівчинки не стало, а її мама ледь вижила. Це було у тому ж місці. Наразі це просто гігантський ракетний кратер.
Томаш: Я пам’ятаю 10-поверхові будинки у Харкові. З відірваними ракетами кутами та
без вікон.
Наталія: І мешканців, які живуть так, начебто нічого не трапилося. Сирени виють, але вони вже навіть не ховаються. Коли ми спали у Харкові…
Томаш: … Одна ракета вдарила зліва, інша справа. А ми були посередині. Була глибока ніч, вікна почали тремтіти. Наступного дня ми питали людей: Що це було?. А вони сказали: «Та ось, щось прилетіло».
Лукаш: Ми спали три ночі в Харкові, і щоночі був обстріл, але цієї ночі ракети потрапили зовсім близько від нас. У Миколаєві безпілотник-камікадзе впав зовсім близько від нас.
Наталія: Нам дуже пощастило. Ми повернулися 9 жовтня, а наступного дня був черговий масовий обстріл українських міст та цивільних об’єктів. Ми були всюди, де падали ракети: Львів, Тернопіль, Вінниця, Миколаїв. Кривий Ріг, який не обстрілювали місяцями, і в який ми поїхали відвідати одну з наших підопічних, для якої ми влаштували дах над головою у Варшаві. Це знак для нас, що нам ще багато потрібно зробити.
Ви, друзі, неймовірні.
Лукаш: Потрібно це якось пояснити собі.
А як щодо ваших близьких?
Лукаш: Я — батько трьох дітей, тому моя сім’я хвилювалася за мене. Молодший син не розумів цього, але тепер 9-річний та 12-річний сини знають, що таке ризик. Я також не приховував, куди ми їдемо. Ми спілкувалися практично щодня, і я повідомляв, що все гаразд. Я знаю, що для моєї родини це, безперечно, був великий стрес.
Томаш: Моя дівчина постійно писала мені смс, питала, чи все гаразд, і благала бути обережним. Я надсилав їй попередження про можливі бомбардування, які ми отримували. Вона просила мене ховатися у сховище.
Наталія: Моя сестра та мої батьки не сперечалися зі мною, бо знали, що не зможуть мене зупинити. Крім того, вони мене розуміли, бо мій тато такий же, як я — у перші тижні війни він поїхав в Україну допомагати добровольцям. Мої бабуся та тітка взагалі нічого не знали.
Мій чоловік був трохи стурбований. Звичайно, він не забороняв мені їхати, він… заздрив. Він українець і після початку повномасштабної війни хотів поїхати в Україну, але я сховала його паспорт та пояснила, що у Польщі він може зробити більше. Однак я знаю, що він був би дуже радий взяти зброю та піти воювати.
Ми хотіли відвідати якомога більшу кількість місць, щоб показати масштаб руйнувань і дати зрозуміти іншим, що деякі люди вже втомилися від теми війни, але найбільше втомилися ті, хто там не був. Українцям ніколи втомлюватися, вони весь час перебувають у бойовій готовності. Ми хотіли показати це, і тому пішли до військових, щоб побачити, як вони працюють, який у них високий бойовий дух і як слід підтримувати цей дух. Щоб вони знали, що вони мають підтримку.
Лукаш: Я хотів би повернутися ще до одного питання.
Звісно.
Лукаш: Ви спитали, що нами рухало. Харків, незважаючи на постійні обстріли з боку росіян, все ще залишається одним великим будівництвом. Після ракетних атак через два-три дні українці починають відновлювати місце руйнування. У великопанельний будинок потрапила ракета? Відсутню частину добудовують пустотілими блоками. Одразу ж.
Томаш: Дорогу у Києві відремонтували за одну ніч.
Наталія: А у лікарні у Харкові замість скла була чорна плівка. Це мало подвійне призначення: не лише захищало від витоку тепла з будівлі, а й ця плівка мала затіняти об’єкт, щоб ворог не бачив, що це за будівля. І навіть на верхніх поверхах, де ще збереглися склопакети, вікна були забиті зовні.
Інший приклад, коли ми приїхали до готелю у Миколаєві. Ми стояли перед входом і були шоковані. Ми думали, що це покинута будівля, що від готелю не залишилося й сліду. Вікна та двері були забиті. Ми зателефонували до готелю, нам відчинили двері, і всередині все було освітлено. Звичайне життя, як у будь-якому іншому готелі.
На одній із фотографій, яку Лукаш розмістив на Facebook, зображено чоловіка з заплющеними очима та зв’язаними за спиною руками. Це російський солдат?
Томаш: Так. Це було фото з Харкова.
Наталія: Дорогою з лікарні ми зіткнулися з військовополоненими, які невпевнено йшли попереду. Ми підійшли до мікроавтобуса. Ми не були впевнені, чи це були військовополонені чи колабораціоністи.
Томаш: Українські військові відчинили двері, і всередині виявилося з десяток окупантів.
Наталія: Вони сказали нам, що ми можемо навіть поговорити з ними, щось запитати.
А ви не хотіли?
Наталія: Я не хотіла. Тому що я добре знала, що вони збираються сказати.
Лукаш: Але через деякий час ми порадилися між собою і дійшли висновку, що ми могли б поговорити з ними. Це було наступного дня після того, як ми повернулися із Куп’янська, і це були росіяни, яких там затримали.
Наталія: Це ще один небезпечний чинник для українців, як кажуть самі вояки. Навіть коли села відвойовані та здається, що всі вже втекли, на жаль, є люди, які можуть продовжувати шкодити.
Лукаш: Лише на Харківщині за два тижні спіймали триста таких людей.
Чи розповідали вам українці, як виглядає така облава?
Наталія: Так. І їм не потрібно докладати жодних зусиль. Тікаючи з окупованих територій, росіяни в паніці забувають, наприклад, своїх колег. Або тікають із танка, тікають і губляться в лісах. Потім у лісі, сидячи під деревом, відкривають пляшку, напиваються та прокидаються в українському полоні.
Українці кажуть, що орка, тобто російського солдата, можна впізнати по запаху перегару або ж по сміттю. Ми також бачили російські речі: частини уніформи, аптечки, ліки, консерви.
Томаш: Консерви, склад яких краще, ніж у багатьох дитячих каш. У складі немає жодної «Є» на етикетці.
Лукаш: Просто м’ясо зі спеціями та морквою. Свіже.
Наталія: Але нове поєднується зі старим. Поряд з новими ременями та жетонами ми побачили брудні та старі аптечки радянської доби. Ремені з серпом та молотом. Проте ми не лише бачили орківські речі, а й отримали деякі з них від українців, і ми організуємо аукціон, де їх буде продано, а гроші підуть на допомогу українським збройним силам.
Що ще важливо: коли українці хапають росіян і росіяни зазнають поранень, перше, що вони роблять, це відвозять їх до лікарні. Вони мають бути здоровими, і лише тоді вони готові до обміну на українських військовополонених.
Як виглядає життя в окопах?
Лукаш: Українські армійці не живуть в окопах! Вони живуть на базах та працюють в окопах. Ми відвідали розвідувальну групу та побачили мобільний командний центр, дуже високотехнологічний. Ми бачили пряму трансляцію із безпілотника на великому екрані. І мені здається, що для українців наш приїзд був, мабуть, відривом від реальності.
Наталія: Вони також показали нам, як їм за допомогою безпілотників вдається відстежувати техніку чи позиції орків. І лише тоді ми зрозуміли, наскільки важливими є очі української армії. Однак безпілотники не дешеві та не вічні. І вони, як і раніше, у дефіциті. Ми були на місці, тому вже знаємо, що їм потрібно не п’ять, а п’ятнадцять безпілотників.
Одна активістка і подруга недавно сказала мудру річ: памперси та каша потрібні, але цим війну не виграєш. Ось тому я організувала збір коштів. Ми маємо амбітний план — доставити ці безпілотники хлопцям у листопаді. Більше того, вони виконують не тільки розвідувальну функцію, а й корисні у бою.
Лукаш: Звісно, є й інші потреби. Настає зима, тому необхідне тепле обмундирування. Також не вистачає палива: з дизельним паливом проблем немає, але є запит на 2 000 літрів бензину, тому що в регіоні його немає.
Наталія: Також збираються гроші на корм для покинутих собак та кішок, які мешкають на базі. Ці люди віддають тваринам свою їжу. Українські військові живуть як родина та звертаються один до одного «брат», навіть до командира.
Вони мають свій кодекс.
Наталія: Так! З початку війни вони не вживають пива, не кажучи вже про інші види алкоголю.
Лукаш: А ми дізналися, що у гуманітарних поставках для орків була горілка. Бачите, який підхід у росіян та українців.
Наталія: Українські військовослужбовці, напевно, надали нам більше підтримки, ніж ми їм. Вони відчували, що мають сильну підтримку, підкреслюючи допомогу поляків. Ми, напевно, чули це мільйон разів, але їх це надихає. Вони ні на мить не сумніваються, що переможуть.
Джерело: natemat.pl