Вони живуть без електрики, без води, без газу та без мостів. Але їхній бойовий дух, як і раніше, сильний. Як і віра в те, що Україна переможе у цій війні. Польський гуманітарний конвой прибув на лінію фронту в Херсоні.
5 автобусів, 12 осіб, переважно з Кракова. Вони вирушили в дорогу 30 вересня. Дехто повернувся за кілька днів після того, як доставили гуманітарну допомогу до звільнених районів на схід від Харкова. Дехто 10 днів діставався лінії фронту під Херсоном.
Конвой був організований групою людей, переважно з Кракова — за їхніми словами, їх було близько 50 осіб. Також зі своїм транспортом були редактори журналу «Gazeta Wyborcza» та люди з Фундації «Відкритий Діалог».
Команда із Кракова має на своєму рахунку вже близько 100 організованих конвоїв, відправивши приблизно 500 тон допомоги. Станом на 17 вересня Фундація «Відкритий Діалог» здійснила 62 перевезення.
Везуть не лише гуманітарну допомогу, а й спорядження для армії: бронежилети, каски, портативні радіостанції, тепловізори, прилади нічного бачення, дрони… Тільки [Фундація] «Відкритий Діалог» доставила в Україну 74 000 одиниць такого оборонного спорядження. Цього разу вони також везли допомогу військовим у Вінницю, Донбас, Миколаїв.
Там уже майже немає мостів
Войцех Чухновський із журналу «Wyborcza»: «Частина країни, яка найбільше постраждала від війни, починається на схід від Харкова. Там є місця, які можна побачити у Чечні чи на Балканах».
Широкі поля, як на піку віспи, — усе в цятку. Це вирви від мінометних снарядів, гаубиць, гармат, «Ураганів» …
Член міської ради Кракова Лукаш Вантух: «Там уже майже немає мостів».
Тому, щоб дістатися туди, вони їхали ґрунтовими дорогами, і на подолання 12 км йшло близько години. Вантух згадує, що того дня інша колона їхала через поля. Машина з’їхала з дороги на півметра та наїхала на міну.
Міста оповиті пітьмою. Вони показували кадри з однієї з центральних вулиць Харкова — чорноту ночі розбавляли лише вогні поодиноких машин, які проїжджали під час комендантської години. Слов’янськ, з його незліченною кількістю зруйнованих артилерією будівель, був майже безлюдним.
Марчін Мичельський із Фундації «Відкритий Діалог»: «Все ще відчувається запах гару. І смерті».
Вночі в Харкові завила сирена. Буквально за кілька секунд після цього десь поруч із готелем впала ракета. Дуже близько.
Лукаш Кренчик, активіст Фундації «Відкритий Діалог» та «Protest Tea», написав зі своєї кімнати у чат решті учасників: «Я думаю, це з нашого боку».
Мичельський: «Ні, це було з нашого».
Як з’ясувалося, ракети падали з обох боків.
«Що нам робити? В підвал?» — запитала Наталія Мельниченко, українка з польським громадянством, також із «Відкритого Діалогу». Тієї ночі вона більше не заснула. Коли наступного дня Мичельський пішов на Центральний ринок, там також увімкнулися сирени. Ніхто не відреагував.
У Куп’янську, Ізюмі, Слов’янську та інших містах, розташованих поблизу лінії фронту, артилерію було чути постійно.
Кренчик: «Спочатку нам було страшно, але незабаром ми перестали звертати на це увагу».
Зграї собак та котів. Багато котів
Села зруйновані, часто повністю знищені.
Мичельський: «По дорозі з Ізюму до Слов’янська ми проїжджали села по обидва боки протягом добрих півгодини. Нічого не залишилось. Руїни за руїнами. Сотні будинків. Все спустошено. І написи перед будинками: ”Увага: міни!”».
На тих будинках, які ще стоять, написи крейдою: «Тут живуть люди похилого віку/пенсіонери». Щоб їх не намагалися призвати до армії», — пояснює Чухновський.
Зграї бродячих собак, дуже виснажених. Хоча не так сильно, як у містах. У них є нашийники, отже, господарі втекли чи…
І коти. Багато котів.
На захід від Слов’янська, на узбіччі дороги, вони проїхали повз розбитий білий туристичний автобус. Його обстріляли. А автобус був цивільний, мабуть, перевозив біженців. Досі валяються валізи.
Вони в’їжджають у щойно звільнені міста: Ізюм та Куп’янськ. У Лиман, де прокурори збирають докази російських військових злочинів, їх не пустили. Іноді під обстріл потрапляють лише деякі блоки великих багатоповерхових будівель, іноді їх багато. Занадто багато.
«Сам Ізюм — це пам’ятка руйнуванню та злочину. Навіть більше, ніж Буча».
— оцінює Петро П’єтжиковський, волонтер на рахунку якого вже 25 поїздок із гуманітарною допомогою в Україну. У вікнах немає скла, сліди від куль різного калібру, уламки.
Чухновський: «Зупиняєш автобус, сигналиш, і раптом десятки людей виходять із цих темних та холодних будинків та підвалів. Вони шикуються в чергу за пакетами з припасами. Начебто вони вийшли з більш ранніх стадій цивілізації».
Коли стало відомо, що до міста прибула гуманітарна допомога, за машинами вже бігли зграйки дітей.
Мельниченко: «У Куп’янську були лише жінки, літні люди та діти. З останніми я багато розмовляла. Вони відповідали однозначно. І зовсім не посміхалися».
Мешканці дисципліновано стояли у чергах за продуктовими посилками, трималися на відстані одне від одного. Не виривали речі одне в одного з рук, не сперечалися. Вони не просили надто багато, вони були вдячні навіть за цей мінімум.
«Якщо їм щось було не потрібне, вони казали: ”Ні, будь ласка, віддайте це комусь іншому”», — згадує П’єтжиковський. «Вони стояли з такою гідністю», — підкреслили кілька наших співрозмовників.
Бідність там була повсюдна, змішана зі слідами травми. Дідусь, який попросив шоколадку для свого онука, був одягнений у такий поношений піджак, що поруч із ним безхатько із Варшави виглядав би елегантним чоловіком. Жінки плакали, казали, що вони справляються, що вони звикли до цієї темряви. Японська журналістка, теж із конвою, не знала мови, тому просто обіймала всіх.
Мешканці переважно потребували свічок, сірників. Волонтери купили у магазинах Харкова стільки, скільки змогли дістати.
«Кожен транспортний засіб використовується двічі — крім того що ми привозимо, коли ми спустошуємо автобуси, ми знову наповнюємо їх речами, які вже купили в Україні, — пояснює Чухновський. — Також були потрібні ємності для води, бо людям нема в чому носити воду. У нас закінчувалися пакети, а люди і далі приходили». Для багатьох активістів у цій поїздці це було важке видовище.
Як вижити, попри бомбардування
Одна людина розповіла, що вони жили у підвалі разом із 60 іншими людьми. Вони не виходили надвір протягом 16 днів. Навіть на хвилинку. Тому що ракета могла прилетіти будь-якої миті.
Вантух: «Масштаби трагедії просто неймовірні. Майже кожна людина там має схожу історію. Ми чули сотні таких».
П’єтжиковський: «Люди повторювали, що росіяни не повернуться. Що це були найгірші дні в їхньому житті, що вони весь час були налякані».
Багато людей звикли до цього.
Чухновський: «Війна — це люди, які намагаються жити під час бомбардувань. Під час попередньої поїздки до Бахмута я бачив, як українська артилерія стріляла, а бабуся продавала помідори всього за 100 метрів від мене».
Він також розповів про групу, яка за таких умов… вирушила на велосипедну прогулянку.
У Харкові кілька членів колони натрапили на російських військовополонених біля лікарні. Їх було близько дюжини. Деяким із них перев’язували рани. Тим, хто сидів у автобусі, зав’язали очі синьою стрічкою та зв’язали руки. Молодий офіцер склав руки, начебто молився. Риси їхніх обличь говорили про них усе — Азія та Далекий Схід.
Українські військові ловили їх, точніше, збирали, як гриби у лісі. Тому що більшість із них, кинуті своїми командирами, залишали танк чи транспортер і тинялися лісом з єдиним, чого завжди вистачало в їхніх запасах — горілкою.
Наталя: «Українські солдати кажуть, що іноді застають їх зненацька сплячими у нетверезому стані. Минулого тижня вони зловили 300 таких у районі Куп’янська».
Ізюм нагадав Петру П’єтжиковському про одну з його перших поїздок — до Бучі. Це було на Великдень: «У церкві отець Андрій поховав тіла, які лежали тижнями на вулицях — росіяни не дозволяли їх забирати. Птахи та собаки стали поїдати трупи. Ми випадково натрапили на їхню ексгумацію. 94 із приблизно 100 мирних жителів було розстріляно з близької відстані. У деяких із них були зв’язані руки. Це був травматичний досвід».
Петро згадує це, оскільки військовослужбовці також показали їм колективні могили під Ізюмом. Росіяни закопали 450 тіл у лісі. Їх ексгумували. Чухновський: «Мої друзі відчули трупний запах. Це був жахливий досвід».
Тернові птахи
Їхній командир родом із Закарпаття, де мешкає велика угорська меншина. Звідси і прізвисько — Мадяр.
А його підрозділ — частина аеророзвідки — називається «Птахи Мадяра». Близько 20 операторів розміщено за 3 км від лінії фронту в Херсонській області. Коли активісти прибули на місце, у їхньому розпорядженні було п’ять дронів.
Фундації «Відкритий Діалог» вдалося зібрати гроші на необхідні їм безпілотники — з головкою нічного бачення та тепловізором завдяки співпраці з театрами Варшави. Актори, переважно з Драматичного театру, збирали кошти серед глядачів під час антрактів. Цієї суми вистачило на два дрони вартістю трохи менше 50 000 фунтів стерлінгів кожен.
Бійці були щасливі. У загоні вони називають один одного «брат», що підкреслює їхній міцний зв’язок. І вони є представниками найрізноманітніших професій: юристи, медики, спортсмени, музиканти. Святослав Бойко, лідер відомого українського гурту «Широкий Лан», оголошує збір коштів тоді, коли це необхідно. Фанати працюють.
До складу команди також входять віце-чемпіон Європи з тхеквондо, чемпіон Європи та світу з тхеквондо та кікбоксингу, а також їх тренер. «Ці хлопці — як золото. Буквально», — каже Бойко.
Кілька місяців тому, внаслідок одного попадання шести російських ракет, вони втратили понад 180 своїх колег. Але вони не втратили свого духу.
Лукаш Кренчик: «Немає жодних сумнівів у тому, що Україна переможе. Я ніколи раніше не бачив такого бойового духу».
Чухновський: «Путін, визнавши Україну неіснуючою державою, домігся зворотного до того, що він задумав — він об’єднав це суспільство навколо ідеї державності. Я думаю, що це буде визначальною подією для України».
Вантух: «Очевидно, що Путін перейшов від фази окупації України до фази її знищення. І така тактика ефективна. Він хоче, щоб зневірені українці попросили миру. Але цього не станеться. Ніколи. Вони страждатимуть ще більше, але вони не здадуться».
Бійці групи «Птахи Мадяра» показали полякам свої відеозаписи знищення ворожих танків. І взяли гостей із собою на завдання. Спокійна атмосфера, посмішки, фотографії. Момент нормальності. Коли вони залишали окопи, командир став між Наталією та російськими позиціями, щоб прикрити від снайперів своїм тілом.
До безпілотника причепили гранату. Активісти написали на ньому: «Привіт від ФВД та ”Protest Tea”». І підписали її. Дрон полетів у бік російських позицій. Незабаром після цього обличчя оператора стало кислим. «Ми щойно втратили його», — холодно сказав він.
Запала мертва тиша.
Під час візиту поляків до частини, «Птахи Мадяра» втратили два дрони. Один був захоплений росіянами, а другий вони підірвали. Якби не ті, що активісти привезли з Польщі, вони б залишилися тільки з трьома.
Куди конвої не прибувають
Коли члени конвою робили покупки у Харкові, у магазинах був переполох. Бо то були поляки — особливі гості. Вони їм дякували, допомагали їм, дивувалися, що вони сюди приїхали.
Наталія Мельниченко: «У Вінниці жінка, яка дізналася, що ми приїхали з допомогою із Польщі, заплакала. Вона була така зворушена тим, що ми їдемо на схід».
Мичельський: «За Харковом ми не зустріли жодної організації із гуманітарною допомогою. У Куп’янську, який був звільнений приблизно за два тижні до цього, люди прямо казали нам: жодного гуманітарного конвою з допомогою там не було. Це було сумно».
Чухновський, який востаннє був у Бахмуті, місті, за яке вже кілька місяців точаться важкі бої: «Я помітив, що допомога не доходить так далеко. Конвої туди не доходять, товари розподіляються раніше і дістаються місцевим громадам».
Під час своїх попередніх поїздок із гуманітарною допомогою він зустрів в Україні кілька безіменних героїв. «Такі собі божевільні. Вони купили старий автобус і на свої гроші або на зібрані кошти, самі, без організації, заповнили його допомогою та доставляли її. Вони настільки захоплені цим, що нічим більше не займаються. Такі люди, як вони, роблять дивовижні речі у цій країні».
До таких безумців належить і польська журналістка Кароліна Бака Погоржельська.
«Як єдиний представник ЗМІ, вона мешкає у зоні бойових дій у Краматорську. Вона організовує збір коштів і забезпечує людей обладнанням, теплим одягом, десятком-другим машин… Ці військовослужбовці (батальйону «Донбас». — Ред.) її там люблять».
Саме вона показала Чухновському, що і де потрібно, коли він готував свої попередні транспорти із гуманітарною допомогою.
Незібрані поля соняшників
Наступного дня після відвідин активістами окопів на південному фронті, «Птахи Мадяра» пережили мінометний обстріл, якого давно не було. Перед тим, як колона увійшла до Миколаєва, їх затримали на блокпосту. Тому що в цей час військовослужбовці зенітної бригади відкрили вогонь по іранським безпілотникам-камікадзе. Деякі з них все ж таки потрапили до міста.
Вантух згадує, що під час однієї з попередніх поїздок із гуманітарною допомогою, під час її роздачі у Харкові, прилетіла ракета. Волонтери бігли, залишивши всю допомогу. Мешканці затоптували один одного, намагаючись втекти. Вантух згадує, що у іншому місці російські диверсанти напали на мирних жителів на дорозі. Вони вбивали всіх без розбору.
На південному фронті бійці взяли активістів із Фундації «Відкритий Діалог», щоб показати їм село-примару — територію після російської окупації. Вони мчали на військовому позашляховику ґрунтовою дорогою так, що пасажирів розкидало машиною, як мішки з картоплею. Вони проїжджали повз вирви від бомб, трупи корів, руїни будинків, встромлену в землю ракету.
Наталія Мельниченко: «Мені й на думку не спадало, наскільки це небезпечно. Допоки наші військові не почали молитися». Я питаю її: чому?
«В окопах немає атеїстів. Навіть якщо є то, він швидко перестає тут таким бути», — пояснив їй один із військовослужбовців.
Протягом цих 4000 км в Україні вони проїхали сотні кілометрів полів незібраних соняшників. Мертві. Сірі поля до горизонту.
Мельниченко: «А тут, де кулі свистіли над нашими головами, у нас було блакитне небо та соковиті жовті соняхи. Досі ми не знаємо, чому».
Тепло для України
Усі кажуть, що надавати гуманітарну допомогу Україні стає дедалі важче. Поляки вже не такі щедрі, як раніше. Навіть бензин для 5 автобусів на поїздку в 4000 км коштує понад 20 000 злотих. Компанії також менш охоче дарують подарунки або надають безкоштовну допомогу — криза наближається, витрати зростають, електроенергія, інфляція…
П’єтжиковський: «Те, що ми робимо, — крапля у морі потреб. Але це потрібно».
У вихідні перед 1 листопада Вантух знову поїхав. Це був його 30-й раз із гуманітарною допомогою. Вони взяли 500 каністр із водою та 30 000 свічок. В Ізюм, Куп’янськ, Суми, Бахмут, Лиман. «Там, за 10-15 км від лінії фронту, люди вже чекають на неї», — пояснює він.
Якщо десь ідуть бої, вони туди не доїдуть.
За тиждень буде відправлено ще партію допомоги від «Wyborcza», організовану під гаслом «Тепло для України». «Ми вже маємо близько 10 000 свічок, ліхтариків, батарейок, теплий одяг та величезну кількість їжі», — каже Чухновський.
Наталія Мельниченко вирішила зібрати гроші ще на 15 дронів DJI Mavick 3. Українці, які утримували російських військовополонених, передали польським активістам коробку з вилученими у орків речима — пряжками, ременями, аптечками, застібками, банками з тушонкою… Вони будуть виставлені на аукціон, щоб допомогти зібрати гроші на наступний дрон.
Джерело: oko.press
