Люди з Маріуполя прямують до Польщі через Росію, Білорусь чи Естонію, а потім далі на Захід. Що далі, то краще. Якомога далі від смороду трупів у місті. Щоб втекти від місяців, проведених у підвалі, і жахів бомбардувань. І якнайдалі від будинку, де згоріла 8-річна дитина.
Цю історію розповів маріупольський біженець у пункті прийому біженців на Східному вокзалі Варшави. Їх везли автобусом у бік Росії під російським наглядом. На останньому блокпосту кадирівці сказали: всі ви можете їхати, окрім цієї дівчинки.
Дитині було 14 років.
Ніхто не протестував.
Ніхто не міг.
Автобус поїхав. Дівчинка лишилася.
Яцек, активіст: «Ця картина дуже міцно засіла у мене в голові».
«Чоловік витяг поранену дружину, але не зміг витягнути і 8-річну доньку. Дівчинка згоріла».
Віталій Рабчевський довгий час працював на «Азовсталі», потім як менеджер перейшов у транспортну компанію ТОВ ШМД «Мрія». Марина, його друга дружина, працювала майстром на «Азовсталі». Вони мали будинок у Кальміуському районі Маріуполя. Коли почалася війна, вони разом із двома дорослими дітьми та двома онуками сховалися у підвалі. Старший син Віталія воював в українській армії, десь у Донецькій області.
Їм якось удалося протриматися до середини березня. Будинок стояв спокійно, жоден снаряд не влучив у двір. Але всюди був жах. «Наші сусіди — батьки та бабуся — вийшли за водою та їжею. Бомба вбила їх усіх. Тільки діти, 3 та 11 років, залишилися вдома», — розповідає Марина.
12 березня було створено гуманітарний коридор. Вони виїхали двома машинами. Ще у місті вони потрапили під обстріл. Віталій показує нам, що лишилося від його мікроавтобуса. Небагато.
Скільки людей вижило?
«Це диво — усі так кажуть. Бо вижили всі. Тільки моя 12-річна онука була поранена в ногу, — каже він. — Мій син вискочив надвір, до російських солдатів, які стріляли в нас, кричав, що з нами діти та поранені. Тоді солдати направили нас до лікарні №2. Там, разом із кількома сотнями людей, а може, й тисячею, ми провели у підвалі наступні півтора місяці. Онуку одразу ж поклали на хірургічний стіл. Лікар витягнув кулю з її ноги». За десять днів, коли повітряні нальоти трохи ослабли, Віталій та Марина посадили дітей та онуків до автобуса. Щоб поїхати якнайдалі. Вони поїхали до Москви, тому що дівчинці була потрібна медична допомога.
Марина згадує своє перебування у шпиталі так: «Спочатку нас 2-3 години бомбили з літаків. Падав град снарядів. Потім приїжджали танки та стріляли. А потім знову літаки». Вона підозрює, що росіяни щось випробовували на них. Тому що у повітрі відчувався запах хімікатів. Її язик розпух так сильно, що вона не могла закрити рота. Люди у підвалі падали непритомними.
Вона насилу стримує сльози, згадуючи пару, яку вона там зустріла.
Їхній будинок обстріляли. Чоловік витяг поранену дружину, але не зміг витягнути 8-річну доньку. Дівчинка згоріла.
Вона також бачила солдатів ДНР, які стояли навколо лікарні. Це були 18-річні підлітки, яким дали до рук зброю та відправили на фронт без підготовки. З перехопленних телефонних розмов росіян відомо, що їх називають «солдатами-одноденками».
12 квітня Віталій та Марина нарешті вийшли з підвалу, щоб перевірити, чи на місці їхній будинок. Вони показують кілька фотографій. Будинок був наполовину зруйнований, виднілася зруйнована кухня. Бомба, яка не вибухнула і стирчала в землі. Те, що росіяни не змогли вкрасти, вони просто спалили, як, наприклад, їхню машину.
Перед Великоднем люди зі шпиталю розпалили багаття на вулиці, щоб приготувати їжу. Марина пішла по дрова. Тут вона почула свист кулі поряд зі своїм вухом. Снайпер. Вона сховалася під стіною, а потім побігла, ховаючись за деревами. Так швидко, як тільки могла.
«У собаки там більше прав, ніж у громадянина України».
29 квітня друзі перевезли їх на правий берег до Виноградного — села, де жили їхні батьки. Далі вони не могли рухатись. Скрізь були блокпости, і солдати не пускали їх, бо ті не пройшли фільтраційний табір. Зрештою вони вирішили піти туди. Росіяни дослідили їхнє ставлення, симпатію до України. Марина: «Якщо ти українець, вони вбачають у тобі загрозу». Бути активістом, мати родичів в армії чи українських установах — це небезпека. Тому Віталій очистив записи у своєму телефоні, особливо контакти із сином в армії. Проте співробітники фільтраційної служби знайшли словесний обмін із його первістком.
«Ти щасливчик», — сказав солдат і поставив печатку, що підтверджує проходження фільтраційного табору. Тому що в цей день, 1 травня, табір відвідали представники ООН та Міжнародного Червоного Хреста разом із першими, хто вижив із «Азовсталі». Відтак, росіяни заплющили очі на деякі питання.
Віталій показує мені свою табірну перепустку — це крихітний клаптик паперу з його повним ім’ям, датою народження та штампом «Зняті відбитки пальців». Зазвичай, тебе не відпускають, якщо в тебе син служить в українській армії. Віталій: «О вони можуть зробити з тобою все, що завгодно. Тримати скільки завгодно. Бити тебе. Якщо ти їм не сподобаєшся, то ти м’ясо, а не людина».
Марина згадує своїх сусідів, яких 5 квітня забрали росіяни. Навіть через місяць ніхто не знав, що з ними трапилося. «Вони довго мучать усіх, хто відмовляється показати свій телефон у фільтраційному таборі», — говорить Віталій. З Сашком, добровольцем з Маріуполя, вони познайомилися пізніше у Росії. Під час фільтрації його так сильно побили, що він посинів від колін до спини.
Росіяни відбирають у відфільтрованих людей коштовності, гроші, телефони.
«Коли поїдеш на Захід, купиш собі ще один», — сказав російський солдат літній жінці, відбираючи у неї смартфон.
Віталій та Марина вирішили бігти. «У собаки там більше прав, ніж в українця», — говорить він. Є кілька варіантів покинути Маріуполь. Можна досить швидко дістатися Грузії (300 євро з людини). З Новоазовська в Донецькій народній республіці автобуси прямують до Варшави, через Білорусь (350 євро з людини). «Це дорого, але всі автобуси забиті. На 1-2 тижні вперед ви нічого не знайдете», — каже Марина.
Є також варіанти поїхати вглиб Росії. Безоплатно. «Куди хочете, окрім великих міст», — каже Віталій. Друзі повезли їх машиною через Крим у Ростов-на-Дону. Там вони зустріли росіян, які ремствували, що не можуть піти на море. «Бо тут смердить трупами. Море приносить трупний запах із Маріуполя».
Потім вони подорожували автобусом, поїздом, автостопом. Через Москву, у Вільнюс. Вісім днів. У середині червня вони нарешті дісталися Варшави.
Три шляхи до свободи
Каєтан Врублевський, радник у справах біженців Фундації «Відкритий Діалог», разом із групою співробітників та волонтерів ФВД вже кілька місяців допомагає розселяти біженців. Вони працюють у наметах у центрі прийому біженців на Східному вокзалі Варшави. «Ми приймаємо групи людей, які тікають з Маріуполя, майже щодня. Минулого тижня у нас було шестеро людей. З однієї організації». Декілька НУО допомагають людям залишити зруйноване місто, наприклад, німецька «Рубікус» і, принаймні, дві російські організації (ми не називаємо їхні назви з міркувань безпеки). «Є дуже багато росіян, які живуть у різних частинах світу, які допомагають біженцям протягом усього цього шляху», — каже Яцек, який координує допомогу жителям Маріуполя з польського боку і вважає за краще залишатися невідомим.
Два основні маршрути евакуації з Маріуполя в нашій частині світу проходять через Росію та Білорусь, а також через Естонію та Латвію.
Є й третій маршрут — через Україну, що означає проходження через лінію фронту та іноді через мінні поля. «Це можливо, але дуже небезпечно», — підкреслює Яцек. «Газета Виборча» якось писала про організацію, яка цим займається, відому як «Проєкт Динамо», засновану Браяном Стерном, колишнім американським солдатом. Якийсь час тому вони допомагали людям тікати з Афганістану, контрольованого талібами. Тепер вони витягують людей із Херсона, Маріуполя та інших окупованих міст у Запоріжжі. У червні їм вдалося допомогти 600 людям лише за один тиждень. Існування маршруту через фронт нам підтвердили ще у квітні біженці в Медиці — вартість проїзду машиною через заміновані райони тоді становила 300 євро з особи. Наприкінці травня цей варіант був доступний. Це підтвердила нам Валя, мати з Маріуполя, яку розлучили із дворічною донькою та про яку ми писали в OKO.press.
Маршрут через Ригу зазвичай вибирають групи з кількох чи більше людей. У Ризі деякі з них сідають на безкоштовні автобуси до Німеччини, інші їдуть до Варшави, також автобусом. Ще більше людей приїжджають до Варшави білоруським маршрутом, який координує «Рубікус». Біженці, яких координують волонтери, їдуть індивідуально чи невеликими групами через Росію та Білорусь. Там, у місті, яке ми не називатимемо, вони всі сідають в один автобус.
Мешканці Маріуполя, які біжать через Казахстан чи Грузію, майже ніколи не доїжджають до Польщі.
Спалені сонцем
Каєтан: «Після процесу фільтрації люди виснажені, побиті, поранені. Вони настільки травмовані, що не хочуть залишатися тут, а прагнуть якнайшвидше рухатися далі. Коли над головою пролітає літак, вони нервово стискаються та намагаються сховатися під лавами. Вони гадають, що це повітряна тривога». Вони буквально спалені сонцем, оскільки їх годинами тримали під сонцем, як на сковорідці.
У 30-річного чоловіка з Маріуполя стався напад паніки, і він втік із пункту прийому на Східному вокзалі посеред ночі. «Він залишив свої речі та собаку, а ми щойно привезли його дружину з Кельна, Німеччина. Молоді люди найшвидше ламаються психічно», — каже Яцек.
Ті, хто вижив після двох з половиною місяців життя в облозі, також приймають досить ірраціональні рішення.
«Кого б ти хотів відвідати в Німеччині?»
«Мою подругу».
«Вона запропонувала вам жити там з нею?»
«Ні. Вона у таборі».
«Тоді навіщо ви туди їдете? Адже ви можете опинитися в іншому таборі…»
Іноді активісти переконують їх приймати раціональніші рішення та обирати інші напрями подорожей. «Чому б не Данія? Там ви отримаєте комунальну квартиру, ваші діти зможуть ходити до дитячого садка, а ви зможете відвідувати мовні курси».
Каєтан згадує дівчину, яка сказала, що нікуди не поїде без собаки, що врятувала їй життя. «Я хотіла вийти на вулицю, а він стояв переді мною і сіпав зубами. Він мені не дав вийти. А за хвилину там упала бомба», — повторює він її історію. Біженці прив’язані до вихованців. Іноді вони уособлюють собою єдині залишки нормального життя та дому.
ФВД переселяє біженців переважно за кордон. Тим, хто перебуває в гіршому стані, дають кілька днів проживання в «американці» — у тризірковому готелі «Moxy», що фінансується американським бізнесменом, щоб вони могли трохи оговтатися після пережитих випробувань.
Активісти зі Східної станції говорять про проблеми, що виникають при наданні допомоги біженцям із Маріуполя: тим, хто біжить через Росію чи Білорусь, не надаються привілеї, якими користуються біженці з України, оскільки вони не перетинали кордон цієї країни з ЄС.
Каєтан Врублевський: «Вони не мають права їздити поїздом безкоштовно. У них у кишенях лише по 20 євро, тож це трагедія». Тим часом безкоштовний транспорт у західні країни скоро буде недоступним, оскільки гроші закінчуються: «Останній автобус до Норвегії вирушає цього тижня, і вже немає автобусів до Швеції. Автобуси до Німеччини, як і раніше, ходять тільки з ПТАК», — торгового виставкового центру на околицях Варшави, який приймає найбільшу кількість біженців.
«Мої друзі з Маріуполя мертві. Всі».
До початку війни Марія Кутнякова була менеджером з маркетингу та PR, актрисою, журналісткою та активісткою. Її мати вижила під час вибуху бомби, яка вбила 600 людей, що ховалися в підвалі Драматичного театру. І тепер Марія організовує демонстрації та акції у Вільнюсі, де вона мешкає зі своєю родиною. Вона також допомагає людям тікати з Маріуполя. 10 червня її дядькові вдалося втекти. Вона розмістила на Фейсбук фотографію його руки, худої, вкритої венами та коричневої від спеки.
71-річний чоловік отримав гуманітарну допомогу лише один раз після приходу «Русского мира». Це була тушонка, олія, цукор та вівсянка. Тушонка була запліснявілою. Він вижив завдяки сусідам, у яких потім також закінчилася їжа. Коли родичі довідалися, що він живий, вони надіслали гроші. Ціни в аптеках у чотири рази вищі, а у дядька астма. «Більшість людей перебувають на межі виживання», — говорить Марія. Але він також згадує й тих, хто з’являється в Інтернеті в охайному одязі, з нафарбованими нігтями, щасливий і усміхнений. «У більшості випадків це «чужинці», які співпрацюють (з росіянами — ред.), мають доступ до вкраденої гуманітарної допомоги, родин у селах та транспорту».
Аня з Маріуполя, яка знаходиться в Торуні з середини березня, все ще має знайомих, друзів та родину у своєму рідному місті.
«Гуманітарна допомога ось-ось закінчиться. Ціни на продукти зросли щонайменше вдвічі. Роботи немає. Єдина робота, яку можна знайти, — це розбір завалів та витягування мертвих тіл.
Плата — продукти харчування. Наразі люди живуть там так само, як і 70 років тому. Ті, кому нікуди йти, живуть у руїнах. Вони, як і колись, готують на вогнищах, на відкритому повітрі.
Жителі навряд чи отримають опалення наступної зими. Росіяни обіцяли їм поставити намети та «буржуйки», в яких вони зможуть зігрітися.
Мама Марини живе відносно непогано — вона не має ні електрики, ні води, їжі отримує небагато, але має свій город — овочі, фрукти. Якось живе.
40-річному батькові Валі загрожує ампутація ноги. Однак, у середині червня він зіткнувся з новою загрозою — його можуть насильно призвати до армії Донецької народної республіки. «Роботи немає, їжі немає, то їм кажуть: йдіть воювати!» — пояснює Марина.
Я запитала Марію, дівчину, яка зараз мешкає у Кракові і організовувала там демонстрації на підтримку ув’язнених на «Азовсталі», що її друзі повідомляють про ситуацію там. «Мої друзі з Маріуполя зараз усі мертві. Я не знаю там нікого, хто зараз живий».
Тисячі тіл досі залишаються похованими під завалами, у підвалах та неглибоких могилах. Вже в травні люди відмовлялися розчищати Драматичний театр — таким сильним там був сморід від тіл жертв, що розкладалися. Влітку стає ще гірше.
Були й ті, хто аплодував, коли росіяни випускали ракети «Град».
Влада та її 6-річний син Богдан втекли з Маріуполя в середині березня і за тиждень прибули до Польщі. Наприкінці травня вона повернулася до Києва, до брата, щоб розшукати свого чоловіка-військового, який потрапив у полон до росіян на «Азовсталі». Вона каже, що близько половини мешканців Маріуполя, можливо, добровільно поїхали чи збираються виїхати до Росії. Не тільки тому, що вони розмовляють російською, мають там родичів чи друзів, чи через безкоштовний транспорт до місця призначення. «Дехто вважає, що це українці вбивали людей у Маріуполі, що це наші стріляли по них з гармат та ракет. Так кажуть люди, котрих ще до війни годували російською пропагандою. Ви не можете змінити їхній менталітет», — Влада розводить руками від безсилля. Таких поглядів дотримуються, зокрема, її колишній чоловік та його родина.
«У Маріуполі деякі люди аплодували, коли росіяни випускали ракети «Град». Вони вірили, що росіяни звільнять нас у такий спосіб. Деякі люди, які стояли в черзі по воду, говорили, що це добре, що тепер Росія правитиме. Тому що вони приносять воду. Хоча не повинні», — додає Марина.
Вони не єдині, хто їде до Росії. Туди їдуть і противники кремлівського режиму.
Марія Кутнякова: «У Маріуполі сидиш два місяці у підвалі. Там немає ані води, ані світла, ані освітлення, ані їжі. Потім здається, що виїхав би куди завгодно. Хоч у Росію, хоч до самого Путіна. Але за кілька тижнів, коли люди розуміють, де вони опинилися, вони починають повертатися назад».
«Маріуполь досі залишається в нашій пам’яті», — каже Аня
Віталій намагався переконати своїх друзів не повертатися до зруйнованого міста: «Ось я їм і говорю: тут немає ні світла, ні води, ні зв’язку. І половина міста лежить у руїнах. Вони мені не повірили. Вони повернулись». Тому що вони побачили по пропагандистському російському телебаченню, що все гаразд і в будинках уже є електрика.
«Будь ласка, передайте це повідомлення іншим — не повертайтеся зараз до Маріуполя», — просить він.
Разом із Мариною вони вже кілька днів допомагають біженцям на Східному вокзалі у Польщі. Скоро вони вирушать до Данії. Вони планують записатися на мовні курси, знайти роботу та залишитися там.
Джерело: oko.press
