Українці неохоче шукають притулку у маленьких містах. Вони побоюються відсутності перспектив працевлаштування та сучасних зручностей. Крім того, великі міста перевантажені понад 2 мільйонами біженців. З дня на день буде запущено проект, який повинен переконати емігрантів, що вони можуть добре жити в польських селах.
«В УКРАЇНІ, якщо Ви захворіли у селі, Вам доведеться їхати у якесь більше місто. Проте безробіття та відсутність цивілізації є і там. У селах немає каналізаційних систем і люди не можуть розраховувати на підтримку місцевої адміністрації. Школи, якщо вони є, поганої якості й далеко», — кажуть українці. Нині поляків закликають пояснити, що тут усе по-іншому.
Анна Полюхович із чоловіком та чотирма дітьми втікала з Рівного 6 березня, в день, коли росіяни розбомбили аеропорт, що був поблизу. «Я була в шоці. Я написала в Інтернеті, що ми шукаємо місце для проживання у Польщі та поїдемо туди, куди нам запропонують. Аби там було мирно і не було війни».
Лукаш Пулавський, волонтер із Фундації «Відкритий Діалог», відповів, що у них є вільне місце у школі, в селі. Анна боялася такого кроку. Активісти забрали сім’ю з кордону, відвезли до села Пшитули у Підляському воєводстві та поселили їх там у квартирі вчителя: дві кімнати, кухня; квартира маленька, але цього достатньо.
«Вони оформили нам усі необхідні документи за тиждень. Це було швидко — у великих містах на це йде близько місяця. Місцеві жителі пропонували нам допомогу з дітьми, приносили їжу, одяг, навіть приготували лежак для нашого собаки», — згадує Анна. Її чоловік влаштувався на роботу теслею, і поляки підвозять його на роботу. Анна та її діти залишаються вдома, бо робота починається о 6-й ранку, а тому немає кому залишитися з дітьми до початку занять у школі. У селі є супермаркет, школа, а також деякі екзотичні розваги — діти вже пасли корів та каталися на тракторі.
Ще три українські родини знайшли собі місце у Пшитулах. «Люди знають нас тут, вони приходять і питають, що нам потрібно, чим вони можуть допомогти. Вони можуть організувати все, що нам потрібно. Таке враження, що поляки прийняли нас у свою сім’ю», — додає Анна. Три сім’ї живуть у подібних вчительських квартирах, одна — із шістьма людьми — у Пшитулі-Колонії. Там їм надав цілий будинок для проживання господар, мати якого померла торік.
Анна: «Набагато краще опинитися у селі. Я не знаю, що сказати, щоб біженці не боялися селитися в маленьких містах»
Сільська Україна = відсутність роботи та цивілізації
Вікторія Радулович — полька з хорватським корінням, яка мешкає в Норвегії, — дистанційно організовувала житло для біженців у Польщі в перший місяць війни. «Вони обирали лише великі центри та міста. Вони зовсім не хотіли їхати у село. Навіть коли я знайшла їм місце за 20-30 км від столиці, за яке мешканці Варшави були б готові вбити, щоб там жити — наприклад, Міланувек, Гродзиськ–Мазовецький, Подкова–Лесьна — вони не зрушили з місця». Якщо волонтери не могли запропонувати їм нічого у місті, біженці вирішували шукати самостійно.
Страх жити далеко від агломерації величезний
Якось українська родина приїхала до села під Ольштином, де вони мали жити у великому будинку — Вікторія організувала його для них. Коли вони побачили, наскільки маленьким було село і що воно знаходиться посеред лісу, вони повернулися до Варшави зі своїм багажем.
Артур Вержбовський, мер гміни Пйонтниці, який став брати участь у допомозі біженцям, згадує, як 27 лютого вони вирушили до Медики двома автобусами, щоб доставити близько сотні біженців до свого муніципалітету.
Вержбовський згадує: «Ми показали їм, що ми з Підляського воєводства, з Пйонтниці. Ви знаєте, скільки з них сіло в автобуси? 20 людей, 7 з яких вийшли у Варшаві»
Вони ніколи більше не їздили туди за такою великою групою, бо знали, що неможливо буде знайти людей, які готові поїхати з ними. Багато разів вони возили гуманітарну допомогу до кордону — іноді цілих дев’ять автобусів — і забирали біженців по дорозі назад. Але загалом лише близько 50 українців вирішили жити в їхньому муніципалітеті. Інші були доставлені у великі міста, де вони або залишилися, або вирушили далі — в Німеччину, Італію, Францію.
Чому українці так остерігаються їхати в сільську місцевість?
«В Україні, якщо Ви захворіли у селі, Вам доведеться їхати у якесь більше місто. Але й там існує безробіття і відсутність цивілізації, і люди не мають підтримки з боку місцевої адміністрації», — Вікторія перераховує причини, які їй назвали десятки українців. Анна Полюхович пояснює це абсолютно так само. Школи, якщо вони є, поганої якості і далеко.
«У нашому селі немає навіть каналізації», — додає Ольга Чуркіна з Харкова, яка зараз мешкає в Польщі
Населення Жешува збільшилося на 53 відсотки
Відповідно до дослідження, проведеного Центром аналізу та досліджень Спілки польських метрополій імені Павла Адамовича та описаного у звіті «Міська гостинність: велике зростання, проблеми та можливості — Звіт про біженців з України в найбільших польських містах», три основні фактори визначають, в яких населених пунктах віддають перевагу жити біженці:
● знання населеного пункту,
● знання людей, які живуть у ньому,
● спонтанний вибір.
Українці знають багато міст у Польщі, вони часто мають там родичів, друзів, які вже працюють тут, тому саме туди вони й прямували. Так робила переважна більшість. Звіт показує, що станом на 1 квітня понад 2 мільйони біженців оселилися у великих містах або їх гмінах. У великих містах, таких як Вроцлав, Гданськ та Катовіце, українці вже становлять 23-25 відсотків населення. Кількість мешканців у Вроцлаві збільшилася з 640 тисяч до майже 830 тисяч, у Гданську — з 470 тисяч до майже 630 тисяч, а у Катовиці — з 290 тисяч до майже 390 тисяч. Станом на 1 квітня найбільше біженців було у Варшаві. Як метрополія, із сусідніми муніципалітетами, вона налічувала понад 469 тисяч жителів. Однак, у пропорційному відношенні до її розмірів, саме столиця Підкарпаття — Жешув — була поза конкуренцією. Через це місто пройшов один мільйон біженців, і його населення збільшилося на 53%. Українці становлять до 35 відсотків населення.
Це важливі дані, оскільки звіт, опублікований 25 квітня, є першим у Польщі документом, який надає такі точні оцінки кількості українців, що перебувають у Польщі, а також показує їхнє місце проживання. Компанія Selectiv підготувала ці дані на основі методу геотрепінгу — агрегування інформації з мобільних пристроїв для визначення кількості та місцезнаходження дорослих українців у Польщі. Ці дані були зіставлені з номерами PESEL, що, у такий спосіб, дозволило оцінити кількість українських дітей, які проживають у Польщі.
Великі міста настільки щільно заселені біженцями, що знайти місце у квартирах/будинках вже давно надзвичайно складно. Тисячі біженців все ще мешкають у величезних залах. Таке масове збільшення населення за такий короткий період породжує інші проблеми, які стосуються вакансій, наприклад, місць у школах, а також можливостей медичних центрів та офісів, що оформляють документи для біженців, — їм усім надзвичайно важко справлятися з напливом.
Водночас маленькі міста відносно порожні. Часто із можливостями знайти роботу. «У нас багато громадських центрів та пожежних станцій. Ми постійно готуємо їх, щоб біженці мали гідні умови життя. Протягом місяця ми можемо дати дах над головою 100-110 людям», — сказав мер Вержбовський.
«Тут так добре, що ми не хочемо повертатися в Україну»
Ці стереотипи про бідну українську глибинку настільки сильні, що Вікторії вдалося переконати біженців жити в провінції лише тоді, коли вони «помітили безнадійність великих міст». Наприклад? «Певний час сім’я мала лише одне ліжко на чотирьох осіб, і воно тимчасово розкладалося на кухні мотелю недалеко від Варшави. Лише після деякого часу, проведеного в таких умовах, вони погодилися на проживання у селі під Ольштином. Коли вони переїхали, жінка була у захваті. Вона сказала: тут так чудово, що ми зовсім не хочемо повертатися в Україну», — згадує Вікторія. Більшість із тих, кого їй вдалося переконати жити у провінції, дуже цінують це. «Загалом, біженці в селі мають набагато кращий прийом, догляд і навіть швидше отримують роботу», — зазначає Вікторія.
Ольга Чуркіна зі своєю дитиною та батьком спочатку жила у Дембиці протягом місяця. Весь цей час вони шукали житло у великому місті. Зрештою, волонтери сказали їм: нічого не вийде. Міста переповнені.
З великим небажанням та занепокоєнням, як мешканка другого за величиною міста України, Ольга нарешті погодилася переїхати з родиною в село. Жінка з Харкова, яка одружилася з поляком, допомогла їй знайти житло. Вони дісталися Богумилува, села неподалік кордону з Німеччиною. «Там є школа, автобус, і можна знайти роботу. Це повна цивілізація. Ми дуже вдячні, що потрапили сюди», — сказала вона в інтерв’ю OKO.press.
Мер Пйонтниці каже, що ті, кого у березні та квітні, коли автобуси повернулися з кордону, підвозили лише до великих міст, і хто виїхав на Захід, тепер хочуть приїхати до них. «Вони можуть знайти роботу тут. Є фабрики з виробництва дверей, меблевої фурнітури, є багато садівницьких компаній та сезонних робіт. Понад 20 людей хочуть повернутися до нас», — сказав Вержбовський.
Зміцнити демографічний та економічний потенціал «регіональної» Польщі
Ці проблеми відомі Фундації «Відкритий Діалог», яка допомагає біженцям з пошуком житла від початку війни. Завдяки роботі 34 волонтерів вони змогли допомогти більш як п’ятьом тисячам українців у Польщі, але майже виключно у великих містах. «Такі місця у великих містах швидко закінчилися, і ми опинилися у глухому куті», — описує Лукаш Пулавський, який займається проектом Фундації ODF Relocation — Regional Poland (ФВД Переселення — Регіональна Польща).
Потім ФВД також почала допомагати біженцям переселятися за кордон, але переїзд породив багато проблем. За два місяці війни їм вдалося знайти місця лише для 982 людей. «Тоді ми подумали, що можна спробувати зламати це небажання селитися у маленьких містах Польщі. Адже ми маємо позитивний досвід — українці можуть влаштувати своє власне життя, здобути незалежність і знайти роботу», — сказав він. У вступі до проекту Пулавський написав: «Все ще існують великі перспективи для переселення у невеликі місця: середні міста, селища та села, де наявні ресурси використовуються не повністю». Вони також хочуть скористатися постійно зростаючим та нерозвиненим ентузіазмом людей з невеликих міст та їхньою готовністю допомогти. «Люди все ще поспішають допомогти, тому що у них часто не було можливості зробити це раніше», — пояснює активіст.
Сезонна робота розпочалася навесні, тому у селах є більше можливостей, але навіть без цього, за даними ФВД, зараз легше знайти роботу для 5-50 осіб у малих чи середніх містах, ніж для 100 тисяч у Варшаві. Таке рішення розміщення біженців у містах також створює потенціал для стабільності, тобто довгострокової незалежності біженців. На думку ФВД, така зміна також зміцнить демографічний та економічний потенціал регіональної Польщі.
У другій половині квітня ФВД вирішила, що необхідно провести кампанію, щоб змінити уявлення біженців про маленькі міста. У рамках цієї кампанії буде випущено відеоролик із Анною Полюхович у головній ролі та іншими українцями, яким вдалося влаштувати своє життя у польській глибинці. Кампанія проводитиметься у соціальних мережах, на сайтах ФВД та пов’язаних з нею сайтах, інформація також буде розміщена на листівках та плакатах, які ознайомлюватимуть з можливостями переїзду. Ці матеріали мають показати, що можуть запропонувати малі міста. Пропозиція про переїзд буде адресована не тільки жителям центру для біженців на Модлінській, яким керує ФВД, але й через онлайн-форму «Безпечний дім» (на сайті Фундації), яку постійно оновлюватимуть, що зробить її привабливішою для біженців. Такі бази даних досі швидко ставали неактуальними. Також працюватиме телефон довіри та проводитиметься кампанія, спрямована безпосередньо на українців у тимчасових пунктах прийому, як-от зали Експо.
Житло, яке буде включено до баз даних ФВД, надаватиметься місцевими органами влади, готовими до співпраці. ФВД також хоче залучити інші НУО та волонтерські групи.
Союз польських метрополій: переселення необхідне
ФВД не була першою, кому спала на думку така ідея. Лише після двох тижнів війни влада країни, а саме заступник міністра внутрішніх справ та адміністрації Павел Шефернакер, запитав себе, як переконати українців оселитися в селах.
Невеликі муніципалітети по всій країні також намагалися це зробити. Однак нам не вдалося знайти програму, яка б показала високі результати в цій галузі.
9 травня у Вроцлаві, під час круглого столу місцевих органів влади «Допомога Україні», було висловлено ще одну ідею про те, як стимулювати проживання в невеликих містах. «Виявилося, що переїзд необхідний, адже, як і раніше, 70% наших гостей обирають великі міста та приміські, столичні райони. Однією з форм стимулювання може стати інформаційна кампанія, яка б заохочувала біженців обирати невеликі центри», — сказав Томаш Фіолек, директор офісу Спілки польських метрополій, анонсуючи подальші кроки в цьому напрямку.
Окрім Союзу польських метрополій, в обговоренні за круглим столом взяли участь Союз польських міст та Союз сільських муніципалітетів Республіки Польща. Спілка польських метрополій також ініціювала контакт із Фундацією «Відкритий Діалог». «Ми продовжимо переговори у Варшаві», — говорить Фіолек.
Джерело: oko.press
