«Артур Деска: місіонер, покликанням якого було служіння людям» саме з такою назвою у дрогобицькому видавництві «Коло» вийшла книга спогадів про Артура Деску (1964–2024) — непересічного поляка, чия присутність залишила глибокий і тривалий слід у свідомості багатьох. Інтелектуала з великодушним серцем, борця за добро і справедливість, людину, яка стала прикладом для поляків і українців. Він також був одним із дописувачів газети «Кур’єр Галіційський».
18 жовтня книжку представили в кримськотатарському культурному центрі в Дрогобичі. Захід згуртував поляків, українців, кримських татар та євреїв.
Ким він був? Звідки він родом і як опинився в Дрогобичі?
«Артур народився 17 жовтня 1960 року в Кутно й був моїм старшим братом, — написала Анна Яроцька. — Наші батьки були ідеологами, які віддано працювали на благо розвитку Польщі в 1960-х роках. Мати — полоністка, батько — хімік. Від дитинства брат вирізнявся надзвичайними здібностями: винахідливістю, неймовірним почуттям гумору, темпераментом, умінням бачити зв’язки між фактами й легко знаходити спільну мову з людьми».
У юності Артур був активним учасником скаутського руху. Спершу хотів стати лікарем, але відмовився від медицини і вступив на філософський факультет, який також не закінчив. Він шукав своє місце у швидко мінливій реальності тодішньої Польщі. Зрештою заснував підприємство з дистрибуції та продажу вугілля, ставши бізнесменом.
«Він сам пережив економічні злети й падіння початку 1990-х, — пригадує Анна Яроцька. — Збагатів, а потім швидко втратив усе. У пошуках свого шляху Артур переїхав в Україну. Приїхав як підприємець, але із часом став не лише бізнесменом, а й громадським діячем. Як він сам казав пізніше, саме тоді знайшов своє справжнє покликання. Він усвідомив, що допомагати людям у скрутних обставинах — це і є його життєва місія, те, що приносить йому радість».
У Дрогобичі Артур Деска знайшов споріднену душу — Хосе Турчика, колишнього професійного футболіста й громадського діяча, родина якого походила із числа повоєнних українських репатріантів з Аргентини.
«Ми стали близькими друзями, і протягом двадцяти років були разом, підтримуючи одне одного, — розповідає Хосе. — Наші перші розмови точилися навколо поглядів Артура на суспільні та політичні процеси в Україні. Спочатку він намагався достосувати польський шлях розвитку до українських реалій. Пам’ятаю, як він вигукував: «Як так може бути? Вишиванки носять, а поводяться негідно!» Згодом він зрозумів, що Україна — це не Польща. Вона має свій шлях і потребує виховання нового покоління. Ще тоді Артур вирішив створити інституцію, що популяризуватиме волонтерство. До речі, саме він уперше ввів у широкий обіг слово «волонтер» в Україні — ще у 2003 році. Це була титанічна праця: літні табори для дітей, сотні українських хлопців і дівчат, які їздили на відпочинок до найкращих центрів у Польщі. Артур особисто звертався по підтримку до Генерального консульства Польщі у Львові».
Упорядниками книги пам’яті про Артура Деску виступили Хосе Турчик і президентка Фундації святого Антонія в Дрогобичі — Ольга Павловська.
«Саме Артур Деска навчив мене, наскільки важливо дбати про молодь, яка шукає прикладу для наслідування, — згадує Ольга Павловська. — Тому, закінчивши роботу в Червоному Хресті, я створила при Фундації святого Антонія дитячий центр, який із часом переріс у школу польської мови. Думаю, я лише одна з багатьох, кого Артур надихнув своїм життям — своєю харизмою, простотою та світоглядом. Двері його дому завжди були відчинені для всіх: для молодих і старших, багатих і бідних, відомих і пересічних, поляків, українців, татар чи євреїв. Він підтримував усіх і це всі знали. Він уважно слухав і говорив від серця. Навіть коли сам мав проблеми зі здоров’ям і жив дуже скромно, він завжди прагнув допомогти кожному, хто цього потребував. Віддавав своє, просив про підтримку для інших. Навколо нього завжди гуртувалися люди світла. Він умів об’єднати тих, хто шукав допомоги, з тими, хто міг її надати. Будував мости, шукав те, що єднає, а не розділяє. Він був інтелектуалом у пошуку істини. Тоді мені здавалося, що саме поляки, які живуть за межами своєї країни, найкраще розуміють, як важливо не боятися і власним прикладом показувати, ким ти є у часи бідності, політичних змін, безробіття щоб і тут залишатися вірними собі та своєму покликанню. Артур глибоко цікавився історією та добре її знав. Не уникав складних, болісних тем як для українців, так і для поляків. Вірив, що ми мусимо знати й розуміти минуле, вміти просити одне в одного вибачення, щоб жити разом і творити нову історію — побудовану на діалозі, взаєморозумінні та повазі. Він був переконаний, що кожен із нас, де б не жив, насамперед має залишатися Людиною. Його підхід глибоко мене вразив».
Своїми спогадами поділився також Мірослав Лех, парох дрогобицького костелу святого Варфоломія.
«Коли я приїжджав до Артура переважно ми говорили про історію, — згадує священник. — Інколи в запалі я ставив йому запитання про події між поляками й українцями, але він завжди залишався нейтральним — не ставав ні на чий бік. Якось він подзвонив мені й каже: «Міреку, приходь, дам тобі книжку. Прочитаєш — тоді поговоримо». Це була праця професора Богдана Гудя «Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в XIX — першій половині XX ст.». Саме Артур відкрив для мене всі грані українського й польського життя — релігійні, політичні, економічні, національні. І повторював: “Історія має нас чомусь навчати. Ти священник, і твоє завдання — навчати людей, що історія має вчити доброму, а не злому”».
На презентацію книги приїхав зі Львова й сам професор Богдан Гудь. Він розповів про плідну співпрацю з Артуром Дескою з метою популяризації наукових досліджень. Історик наголосив, що Артур відіграв незамінну роль у редагуванні та перекладі численних «польських» текстів українського автора.
«Часто без жодних вагань втручався в текст і, що мене дивувало, часом виявлявся ще критичнішим за мене у своїх судженнях про польсько-українські стосунки, зазвичай стаючи на бік скривджених — тобто українців. Водночас Артур залишався напрочуд справедливим, коли йшлося про кривди, завдані польському народові. Саме тому мої книжки — «Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині…», «Від Люблінської унії до Волинських масакр» та особливо двомовне польсько-українське видання статті Івана Франка «На нашій — не своїй землі» — зберігають у собі частку Артурового інтелекту і його підходу до мислення. Водночас він забороняв мені розповідати про його вплив на мою роботу, наполягаючи, що лише «допомагав упорядкувати текст».
На презентації був присутній і міський голова Дрогобича Тарас Кучма.
«Я навідував його і як лікар, аби допомогти чи порадити, — згадує Кучма. — І не міг збагнути, знаючи про всі його хвороби, звідки в нього бралися сили. Я не розумів, як Артур міг подорожувати, сидіти чи стояти годинами, коли фізичний стан цього просто не дозволяв. Він був людиною духу. Робив усе, щоби підтримати інших. Пам’ятаю, якось він сказав про польсько-українські відносини: «Є чорні мурахи й червоні мурахи. Проведи експеримент — посади їх в одну банку. Побачиш, що вони живуть мирно, рухаються, їдять. Але варто кілька секунд струсити банку — і вони починають кусати одне одного. Так і з нашими народами. Ми, кусаючися між собою, не помічаємо, хто струшує банку й кому вигідно, щоб два найближчі народи билися між собою». Я розповів йому про трагедію своєї родини, а він — про інші трагедії. Його серце, його філософія, його розум допомогли мені зрозуміти, що між простими, добрими, віруючими людьми не повинно бути ворожнечі. Завжди є хтось третій, хто, струшуючи цю банку, сіє ненависть і відбирає любов. А він жив саме для того, щоб навчити нас любити одне одного».
Від імені кримських татар виступив Джамал Джамхіров.
«Артур був мені як брат, — підкреслив він. — Людина великої духовної сили й терпіння. Ми часто сиділи разом, говорили, сперечалися, жартували. Він пригощав мене найсмачнішою пастою, яку залюбки готував. Я завжди буду вдячний Всевишньому за те, що послав у моє життя таку людину — того, хто підтримував мою родину, коли я був на передовій. Артур віддавав себе аж до останнього подиху — і тим, хто на фронті, і тим, хто за ним».
Генеральне консульство Республіки Польща у Львові представляв консул Себастіян Делюре.
До зустрічі також онлайн долучився з Амстердама Сіс ван ден Рі, який завдяки Артурові Десці підтримував українців, збираючи та доправляючи величезні обсяги гуманітарної допомоги.
Із Польщі приїхали волонтери, громадські діячі — ті, з ким Артур Деска роками плідно співпрацював і товаришував. Присутній на церемонії Бартош Крамек написав про нього так:
«Двері його дому були завжди відчинені. Не дбав у ньому про комфорт і розкіш, це його не цікавило, але я заздрив його ретельно зібраній протягом років історичній бібліотеці. Вимогливий рецензент — принциповий і водночас чуйний. Разом зі своїм названим братом Хосе вони становили неповторний, дивовижний дует громадських діячів. Мирянин, що був справжнім обличчя Церкви. Сучасний францисканець. Вірний друг. Він піклувався про всіх, забуваючи про себе…»
Священики Української Греко-Католицької Церкви підтверджують, що Артур Деска працював у місцевому «Карітасі» без будь-якої винагороди.
«Суспільні справи та політику він сприймав як інструменти творення спільного блага, — зазначив у своїх спогадах Вітольд Хоровський. — У польсько-українських відносинах для нього було очевидним, що спільне благо не є утопією. Він спостерігав за подіями в Польщі з відстані. Перебуваючи в Дрогобичі йому було легше відокремлювати важливе від пустих суперечок. Натомість його неупередженість як поляка давала йому право говорити безкомпромісні, подекуди складні речі про українську політику — як загальнонаціональну, так і місцеву. Тим, кого це зацікавить, раджу звернутися до його публіцистики в «Кур’єрі Галіційському» — найбільшому польському виданні сучасної України, заснованому покійним Мирославом Ровіцьким, великим другом Артура».
Додам від себе, що познайомився з Артуром Дескою невдовзі після його приїзду до Дрогобича. Тоді я співпрацював із «Радіо Ватикан» та Католицьким інформаційним агентством. Мене трохи здивувало, що у місцевому греко-католицькому «Карітасі» працює поляк із Польщі — адже в той час на території Львівської області не бракувало непорозумінь між католиками обох обрядів. Він був свідомим поляком, але водночас стояв понад національними та релігійними поділами. Нас об’єднували схожі, а подекуди й однакові погляди на події довкола. Я запросив його до співпраці з «Кур’єром». Ми шукали цікавих авторів. Запропонував його кандидатуру покійному Мирославу Ровіцькому, тодішньому головному редактору. «Але я багато говорю», — слушно зауважив Артур. «Ти пиши, а ми вже впораємося з рештою», — відповів я.
Статті Артура Дески завжди вирізнялися обсягом, глибиною та актуальністю. Завдяки йому колектив редакції поповнився ще одним чудовим публіцистом. Він не боявся торкатися гострих тем у польсько-українських стосунках, адже вмів переконливо й логічно обґрунтовувати свої думки.
Два роки тому, на початку вересня 2023 року, святкуючи двадцяту річницю свого волонтерства в Дрогобичі, Артур Деска згадував:
«Спочатку, ще будучи в Польщі, після багатьох років роботи в маркетингу я занедужав. У лікарні мав трохи часу, щоб обміркувати, що робити далі. Я проаналізував своє життя й дійшов висновку, що моє справжнє покликання — це працювати на благо інших, а не заради грошей. Тож вирішив поїхати в Україну робити щось корисне. Оскільки мав контакти з греко-католицьким «Карітасом» Самбірсько-Дрогобицької єпархії, вирішив залишитися саме тут. По-перше, тому що хотів робити добрі справи. По-друге, тому що хотів працювати там, де це не пов’язано з грошима. По-третє, робити це в середовищі українців. І, по-четверте, у греко-католицькому середовищі — щоби показати, що поляк-римо-католик може працювати спільно з українцями та греко-католиками. Й ось минуло вже двадцять років».
Тоді я запитав Артура, скільком дітям він допоміг завдяки своїй волонтерській діяльності і як це змінило його підопічних.
Я запитав Артура, скількох дітей охопила його волонтерська діяльність і як вона змінила їхнє життя.
«Понад п’ятсот, — відповів він. — Це ті молоді люди, яким я допомагав зростати і знаходити свій шлях. Звісно, з одними ми підтримували тісний зв’язок, інші ж віддалилися, але більшість досягла успіху. Вони здобули освіту, працюють. Знають іноземні мови, побудували кар’єру в різних куточках світу — у Європі, США, Канаді, Польщі й Україні. Звісно, були й складні випадки, але лише кілька. Переважна більшість — це люди, що заслуговують на повагу. І я вважаю, що це — мій найбільший успіх».
Протягом двадцяти років поляк і римо-католик Артур Деска працював у центрі «Карітас» УГКЦ. Чи вдалося йому якимось чином вплинути на поліпшення відносин між українцями та поляками? — запитав я Артура.
«Звичайно, певною мірою так, але я не геній і не світило, — сказав він. — Я часто кажу, що я Артур — людина «каші та штанів»: той, хто дбає про дрібниці, але це якось змінює те, як люди бачать поляків і Польщу. Наприклад, візьмемо тих дітей, які співпрацювали зі мною, приходили до Волонтерського центру “Карітас”. Вони їздили до Польщі, зустрічалися з поляками й дізнавалися, що таке добро, правда і дружба. І сьогодні вони є друзями Польщі. Вони не настільки бездумні, щоб вважати, що все польське є ідеальним. Ні. Але в них немає ніякої злості, ненависті, неприязні. Вони дивляться на речі логічно, розсудливо, крізь призму порядності. Я думаю, що частково мені вдалося змінити те, що я міг».
«Але знову ж таки, — додав він, — я не хочу, щоб це звучало так, ніби все було погано, а потім з’явився Артур і все стало добре. Це не так. Багато-багато людей зробили свій внесок у це — ті, хто працював тут, хто допомагав. Що я міг зробити сам? Нічого. Без «Карітас Польща», без «Карітас» у Гданську, без друзів із Варшави, Познані, Катовіце, Вроцлава, Мушини — нічого із цього не сталося б. Це люди, які живуть ідеєю допомогти Україні та поліпшити польсько-українські відносини — не за допомогою лестощів чи брехні. Ні. Йдеться про те, щоб робити це чесно, правдиво і з певною добротою, певною доброзичливістю. І місцеві люди це відчувають. Вони це цінують».
Артур Деска також допомагав внутрішньо переміщеним особам та кримським татарам, часто в співпраці з боніфратрами.
«До цього я теж був залучений, — сказав він. — Хоча, правду кажучи, це наші друзі — з Польщі, Канади, Нідерландів — допомагають їм. Я лише поштар, як я себе називаю. Посередник. Місце, де з’єднуються кабелі, що передають енергію, і кабелі, що її приймають. Я є сполучною ланкою між тими, хто організовує допомогу, і тими, хто її отримує. Так сталося, що на початку війни в Україні — у 2014 році, бо ця війна триває вже роками, хоча багато хто забуває про це — група кримських татар, яких переслідували в Криму, щоб уникнути арешту або тривалого ув’язнення, приїхала до Дрогобича. І якимось чином мені вдалося зібрати їх навколо себе, навколо «Карітасу», і допомогти їм. Спочатку їх було близько сотні, зараз трохи менше. Це безперервний рух — одні приїжджають, інші виїжджають, потім знову приїжджають інші, і всім їм потрібна допомога. Більшість із них — великі родини. Уявіть собі, що хтось приїжджає із чотирма дітьми й однією валізою. Їм потрібно все. Але згодом ситуація змінюється, бо вони мають цінну рису: вони не сидять і не чекають, поки хтось їм щось дасть. Вони діють. Вони працюють, знаходять способи заробити на життя. Багато разів, коли нам вдавалося організувати допомогу для Дрогобича — і я вважаю їх теж мешканцями Дрогобича — і я хотів їм щось дати, вони казали мені: «Може, комусь іншому це потрібніше?» Вони підкорили моє серце. Це щось справді прекрасне в наш час».
Ми часто поверталися до спогадів про Майдан.
«Ти тоді відчував, що наближається така жахлива війна?» — запитав я.
«Ні», — відповів Артур. «Я ніколи не міг уявити, що доживу до часу, коли знову буде війна. Я думав, що війна — це історія. Я був наївним. Навіть під час Майдану. Я відчайдушно хотів, щоб Майдан переміг, щоб Україна стала нормальною державою, але я не був у цьому на сто відсотків упевнений. Я усвідомлював, що вони можуть нас розчавити. Це була цікава історія, бо раніше я брав участь у Помаранчевій революції, яка зрештою привела до влади президента Ющенка. А потім, коли він вирішив передати посаду прем’єр-міністра Януковичу, я був гірко розчарований і сказав собі: «Артуре, ти дурень, ти знову дав себе обдурити». І я поклявся — більше ніколи не займатимуся політикою. Але коли моїх вихованців, яких я ростив як патріотів, чесних і справедливих людей, побили під Монументом Незалежності на Майдані, я сказав собі: «Ну, молодець, ти як тренер, який кидає дітей у глибоку воду, а сам безпечно стоїть на березі». Тоді я і вирішив долучитися».
Він завжди міг повернутися до Польщі.
«Я залишаюся тут до кінця, — казав він. — Це мій вибір, моє рішення. Це моя служба. Я служу тут. Я переконаний, що саме тут я мушу бути до кінця. Робити те, що роблю. Хоча я зараз хворий, маю проблеми з пересуванням, ходжу з палицею — я все одно бачу, що я потрібен. У різних сферах, по-різному, але я все ще потрібен. У мене є тільки одна батьківщина. Я завжди кажу людям, що в житті справжнього чоловіка є дві жінки, яких він мусить кохати. Перша — це його мати, а для мене ця мати — Польща. Вона народила мене, виховала, сформувала. Друга — та, яку ти обираєш, — твоя дружина. А моя дружина — Україна. Це вибір мого серця».
Він назавжди залишився в Дрогобичі. Ми відвідали його могилу на старому польському кладовищі на вулиці Трускавецькій, де нещодавно було освячено його пам’ятник.
Джерело: kuriergalicyjski.com
Читати також:
