На одній з останніх зустрічей в центрі «Український світ» Анджей Веловейський представив захоплюючі фрагменти з історії Польщі та України. Основою дискусії стала публікація його автобіографічної книги «Наперекір долі».
Анджей Веловейський – солдат Армії Kрайової за часів Польської Народної Республіки, католицький активіст, протягом багатьох років – редактор журналу «Вензь», один із засновників Клубу католицької інтелігенції, наближений до оточення «Prymasa Tysiąclecia» кардинала Вишинського, згодом єпископа, кардинала митрополита, і у підсумку Папи Войтили, голова експертного центру за часу «Першої Солідарності», співзасновник громадянського комітету «S», співорганізатор «Круглого столу», віце-маршал першої каденції Сенату, віце-президент Парламентської асамблеї Ради Європи, згодом – посол і сенатор Речі Посполитої, член Європарламенту.
Як це було? Розповідає Богуслав Станіславський:
«Під час презентації останньої книги – автобіографії «Наперекір долі», захоплюючої, дуже особистої історії свідка історичних подій останніх десятиліть, дуже критичної, але так само близької до того, що наше покоління (я всього на три роки молодший від сенатора) називає «Справою», автор не розвинув жодної думки, яких у книзі – незліченна кількість, але поділився трьома роздумами, нібито представляючи суть того, що міститься у цій роботі.
Перше – це історія польської Сарматії, починаючи від Барської Конфедерації, створеної на захист «віри батьків» і на знак протесту проти толерування щодо інакомислячих. Цей спосіб мислення – що «польська ідея» має ксенофобний характер, ознаки національної гігантоманії і акцент на негативних національних особливостях – мав місце майже під час всіх драматичних моментів польської історії дев’ятнадцятого і двадцятого століть (Національно-демократична партія). Був сформований драматичний стереотип «поляк – католик», який значно вплинув на долю Польщі. Висновок очевидний, хоча автор лише тактовно натякав: польська Сарматія у двадцять першому столітті почувається відмінно. Додам від себе: міазми, які надходять з Заходу – сьогодні це Брюссель – не подобаються, а нелюбов до Православної Церкви і євреїв перетворилися в ісламофобію.
Другий з роздумів стосується двох способів опису історії загалом: перший викриває факти, що сприяють формуванню національної гордості, але відкидає незручні факти, а другий – балансує між перемогами і поразками, героїзмом і слабкістю, злетами і падіннями, поведінкою, гідною найвищого визнання і тими, кого автор назвав «історичною ганьбою». У першому «неповному» описі (якщо не сказати – фальсифікованому) нація отримує тільки половину правди, що дозволяє створити міф, але виключає можливість самооцінки. Тільки другий опис є дзеркалом, у яке можна придивитися, оцінити, якими насправді ми є, дозволяє зробити висновки (щоб уникнути невдач у майбутньому) і скорегувати недоліки. До цього слід додати: це вчить покірності.
Третє міркування – це «що могло б бути, якби…»: якби польсько-українські відносини з сімнадцятого до двадцятого століття не були обтяжені відсутністю політичної уяви і національної гордості з обох сторін. Починаючи від конфлікту з козаками, в результаті якого зміцнився російський царизм з усіма можливими наслідками для обох країн, до братовбивчої війни «орлят» з «січовими стрільцями», зруйнованого союзу з отаманом Петлюрою, ендецької політики щодо українського народу, трагічних подій на Волині і на Західній Галичині. Якби… Існує велика ймовірність того, що не було б ніяких розділів – Польща не втратила б більше 120-ти років незалежного існування, Україна протягом трьох століть посилювала б свою державність, в 1939 – якби не було війни – не було б драматичного «удару в спину», не було б приводу, спровокованого ворогами наших народів, появи антагонізму, не пролилося б море крові… на щастя, з цього уроку ми зробимо висновки, але чи кожен з нас?
Це був визначний, подиктований великим досвідом, перейнятий турботою про Польщу урок історії – оскільки він є актуальним до сьогодення. Про це варто було послухати, але слухачів було небагато. Щиро дякую Вам, Пане Сенатор».
